Завантажити

Замість переднього слова:

Через закиди читачів щодо відсутности щасливого кінця у першій оповідці про “ошуканих шукачів скарбів” (роман “За що?...” – “Юніверс”, 2003) автор спробував піти на зустріч своїм симпатикам і розповісти про подальшу долю деяких з них у наступних творах, які надрукував журнал “Сучасність”: “Відлуння зі схрону” (2006), “Не заглядай до прірви” (2007). Автор не вважає діючих осіб героями, вони діють як живі люди, і не є суттєвим для автора, за якими саме скарбами і в якій країні подалися відчайдухи і пройдисвіти у ризикованих для життя перегонах: за давніми чи сучасними. Детективність сюжетів є лише тлом для більш серйозних роздумів щодо збереження нами сущими своєї історичної пам`яти зі всіх минулих поколінь в ім`я незнищенности людського призначення у століттях прийдешніх. Гріхопадіння і покаяння, зрада і вірність присутні на сторінках оповідок. То ж ніколи не треба чіпати із жадобою брудними лапами чи в лайкових рукавичках: ані давньої мудрости, ані сучасних коштовностей. Не треба заглядати з ницим потягом і до прірви часу, бо вона обов’язково затягне до своїх чорних глибин занадто загребущих шукачів - ошукає.



ЗА ЩО?...
(Ошукані шукачі скарбів -1.)

1.
- За що? – тільки й спромігся прошепотіти опухлими губами Сірий і поточився всім своїм тілом на холод бетонованої підлоги, не маючи ніякої змоги хоч якось пом`якшити раптове стрімке падіння, бо ж його руки були зовсім знерухомлені за спиною нахабною мотузякою лікоть впритул до ліктя. Він вже не відчував і своїх пальців, настільки вони закоцюрбились і стали нечутливими від того, що руки на зап`ястях також були надто довго і туго перетяті іншою шворочкою – хоч і тонкою, але досить цупкою, яка глибоко і болюче врізалася до шкіри. А тепер і геть зовсім заніміла ліва щока від жорстокого ляпаса, яким щойно звалив його з ніг величезною, наче шухля паровозного кочегара, розчепіреною лапою незворушний здоровило, схожий своєю кремезною статурою на професійного боксера важковика. Він щойно чітко виконав наказа – вдарив Сірого своєю могутньою долонею і чекає тепер мовчки наступної команди від іншого незнайомця, котрий позад цього здоровила посмоктує мундштука ненатоптаної люльки з такою ж неприхованою насолодою, як ссе порожню соску рожеве немовля. Посмоктує і чекає на щось у задумі, сидячи у зручному фотелі на невеличкій відстані до заручника, котрого щойно привезли до нього у терміновій справі, може і на якісь важливі перемови. І таким дивним, немов позиченим з клясичного театрального реквізиту до вишуканої вистави із життя шляхтянських нероб у давно проминулих століттях, виглядав отой, ренесансного вигляду, клишоногий фотель посеред якогось занедбаного виробничого приміщення. В ньому ще збереглося по захаращених кутках з не такого вже і давнього часу кілька непрацюючих громіздких верстатів, темні сильветки яких не були чітко окресленими, скорше вгадувалися в густих присмерках, наїжачених цілком реальними погрозами чи нових ударів, чи якогось інакшого і набагато гіршого паскудства. Було зовсім сутінково, мрячно із самого початку, бо крізь скло здавна не митих, густо закіптюжених масними димами пощезлим виробництвом, шибок до цього приміщення зовсім не могло продертися денне світло. Хоча і надворі того світла мало б бути наразі катма, може десь і блимає слабенький жмутик з якогось самотнього засмученого ліхтаря на високому стовпі, зовсім випадково збереженого посеред заасфальтованого п`ятачка на занехаяному заводському подвір’ї, котре давно мало здичавіти від безлюддя. Ні, немає за стінами цього цеху ніякого просвітку, тому що там вже остаточно запанувала осіння вечорова темрява, щоб там не було довкола на цей час, проте, саме зараз Сірому, тісно перев`язаного мотуззям, було не до потягу контролювати невпинну ходу часу, слідкувати за перебігом годин чи споглядати за деталями незатишного від тривалої бездоглядності приміщення, наповненого вщерть мрякою, в якому всього-на-всього й було освітлення, що одна самотня настільна лямпа під золотавим напівпрозорим шовковим абажуром, колись облямованого, задля більш урочистого вигляду, брунатною бахромою із вітрогонськими китицями знизу неї. Та лямпа вразила Сірого не менше, ніж антикварний фотель, вона теж невідомо звідки взялася поміж старого виробничого мотлоху, мабуть, привезли її разом із отим старовинним кріслом з велелюдного аукційного розпродажу розлюченими кредиторами всілякого непотребу погорілого, від постійної нестачі глядачів, драматичного театру. Ще й електролямпочку було вкручено під абажуром занадто слабку, тому вона світила зовсім тьмяно з висоти неоковирного дощатого ящика, вочевидь, що він, звільнений з-попід якогось середніх розмірів верстата, залишився в цеху ще від тих давніх часів, коли тут вже закінчувало вирувати виробництво чогось потрібного нужденним краянам, але на той час, бо тепер перекособочений ящик, аби не впасти і не розсипатися на окремі дошки, аби хтось не потрощив їх ураз на тонші трісочки для розпалювання вугілля в манґалі, притулився до

читати