Завантажити

позолоченим. Сірому відразу не сподобався цей варіант схованки, ще й те у ньому, що ключі від помешкання Сірого, дублікат його ключів, секретарка мала потім кинути до поштової скриньки. Зовсім не сподобався, бо вже було заплановано тим самим Довбнею, що кілька день у місті не буде ані Сірого, ані Марії, відомо ж – хто тільки не нишпорить по поштових скриньках у житлових будинках, особливо вихідними днями, навіть тоді, коли дрімає у своєму закапелку бабуся-конс’єржка. Але Сірий знав, бо засвоїв іздавна, що із Довбнею краще не сперечатися, бо ж саме він дає пристойний приробіток до офіційної державної платні, змовчав і цього разу, хоча схема з передачею ключів була шефом настільки дурно заплутана, що Сірий не міг втямити, для чого така конспірація в простій справі, але лізти із запитаннями до шефа не став. Довбня враз помітив невдоволення підлеглого, навіть хотів якось відмазатися спочатку лишень кількома словами, але розвівся на кілька хвилин про те, що вчора, під час операції в парку з виїмкою дискет у конкурентів, Сірий міг ненароком засвітитися перед тими пройдисвітами, тому краще поберегтися, до того ж все причендалля, необхідне для поїздки на заміську базу, вже лежало в міністерському офісі, тому Довбня і запропонував Сірому повернутися до офісу відразу після покладання дискет до банківської схованки і вже звідтам разом із Малим податися за місто, а тягтися з банку, котрий знаходиться лишень за кілька кварталів від міністерства, у протилежний бік міста, аби тільки залишити вдома банківського ключика, за міркуваннями Довбні, зовсім не було доцільним, бо другої половини дня у п’ятницю були надто забиті автомашинами всі вулиці, а навіщо дурно гаяти час у тих щільних транспортних заворотах, а, крім того, Малий мав тільки спостерігати зі свого авта за подіями навколо Сірого під час його повернення до офісу, а вже там з’єднатися для подальших дій, а залучати до операції ще одну автомашину, аби відвезти ключика – дурниця. “А залучати секретарку із автомашиною, котрої не вистачає, хіба не є дурницею?” – став сміливіше критикувати дії свого шефа Сірий, бо той мав бути зараз досить далеченько.
“І як оце все пояснити цим бандюгам?” – не складалося до купи в голові Сірого. У складних ситуаціях він іздавна став покладатися на інтуїцію, мабуть, відтоді, коли йому трапилося на очі цікаве спостереження одного, нині трохи призабутого, середньовічного ченця-філософа про те, що найвірогіднішим для прийняття рішення зі спірних питань або для тлумачення незрозумілого явища, завше є те, що насамперед приходить на розум. Сірий якось навіть почав пояснювати Марії цю думку власними твердженнями, якими і сам подумки досить гонорово тішився, поки не вичитав про те саме в якомусь популярному журналі, що таким вже чином влаштувала природа цього надзвичайного комп’ютера з нейронів в голові людини, котрий ніколи не спочиває, а діє почасти зовсім незалежно від поведінки господаря, постійно прораховучи знічев’я безліч найбезглуздіших варіантів, але, коли виникає нагальна потреба, викидає слушної миті з глибини підсвідомості необхідне рішення своєму власникові, і те рішення є найбільш вірно прорахованим. Зрештою, так воно сталося і цього разу, коли Сірий нарешті спромігся відповідати своїм кривдникам на поставлене впряму конкретне запитання:
- Ні, красно дякую, води більше не треба, бо й так замерзну, надто вона у вас холодна. Але ж, вибачайте, номера шифра сказати не можу, і не тому, що його забув, бо ж я не міг забути того, чого не запам`ятовував, надто багато цифр у тім дурнуватім шифрі, як на мене, тільки одну помилку при наборі зробиш, то враз проблем не оберешся, тому записав отого задовгого ланцюжка знаків до пам`яті свого мобільника, начебто у вигляді одного з номерів телефону котрогось із закордонних приятелів, їх у мене там кілька було, - повільно вихріпив у відповідь, собі дивуючись, що ось-ось зуміє намацати стежечку, нехай ще невиразну і, по-первах, сумнівну, але таку, яка поведе його за собою до можливого порятунку.
- І де ж твоя мобіла, друзяко, невже вдома в туалеті забув при ранкових процедурах, мабудь і на сідалі тримаєш ту слухавку? – Трохи суворішим тоном запитав у Сірого старший з нападників, хоча й із тими попередніми кпиеами, але ще без ніяких грізніших нахвалок, бо ж він намагався стримувати свої емоції, аби й надалі виглядати перед заручником набагато толерантнішим аніж його жорстокіший напарник, бо той мав просто вибивати із бранця необхідну інформацію своїми грубезними кулаками, а цей, начебто, мав правити ділові перемови двох партнерів, хоча, до слова, і не зовсім паритетних, бо що то за дивний паритет, коли один смокче собі безсоромно люлечку, поважно сидячи в м`якому фотелі, а інший лежить на холодній підлозі посеред калюжі, туго пов`язаний хрест-навхрест своїм партнером по перемовах, котрого Сірий і побачити вже був не спроможний крізь важкі набряки на очах.
Проте, це було щось подібним до звичної схеми у допитах, про що навіть у підручниках для початкуючих поліцейських прописано,

читати