Завантажити

бункер? Я пам’ятаю різні назви, але достеменно не можу знати, чим відрізняється криївка від схрону. Розказати кому, не повірять. Ні, знаю, що не можна нікому патякати, поки ви не передасте власникам ці речі, - Марта ледь не прохопилася доречним “давні скарби”, - ніхто не мусить знати про цю знахідку. Завиграшки назбігаються з усіх усюд “чорні” археологи під машкарою патріотичних слідопитів, повитягають звідси геть усе і цінне, і навіть різний дріб’язок на сувеніри, а зараз попит на раритети з останньої війни постійно зростають в ціні. Пане Оресте, ми ж знову проґавили час обіду! Це не було передбачено путівкою до вашого закладу. Йдемо на свіже повітря, потім, якщо то так важливе, самі замаскуєте і цей вхід, і ту дальшу дірку, до якої вчора нахабно влетів Бруно. Для нас ця пригода вже скінчилася. А, Брунчику?
- Перепрошую, славне панство, дуже перепрошую. Завинив перед вами, справді завинив, – отямився Орест, коли почув слушні зауваження Марти, тому защебетав далі веселіше, - справді, легенько перекусимо нагорі, а ґрунтовніше повечеряємо вдома. Ходімо. Тягати архіви не ваша справа. Надалі, до кінця вашого відпочинку буду намагатися, аби не було у вас небезпечних несподіванок. Будуть лише приємні.
- Гаразд, але поволі, поки вийдемо на свіже повітря, хочу трохи придивитися до витвору справжнього інженерного мистецтва. Для мене і ця несподіванка приємна, рівно, як і попередня. Хоча, справді, Марта слушно сказала, я теж не хочу лізти сюди вдруге. Нема про що і нема по що, як на мене. Я не шукач чужих скарбів.
Цього разу згадка про шукачів скарбів ковзнула повз вуха пана Ореста, не зачепила його, бо Марта його вже переконала, що Бруно знає лише те, про що йому розповів сам Орест...
Брунові довелося побувати колись у різних повстанських криївках, схронах, бункерах, коли доля й керівництво кидали його по гарячих точках планети, коли з напарниками, а подеколи й самого, але цей лісовий витвір вразив несподіваними технічними рішеннями, насамперед, з якою дотепністю маскувалися переходи з одного приміщення до іншого. Був чіткій поділ між житловими і господарськими кутками. Вочевидь, що господарі цього бункеру готувалися до тривалої партизанської боротьби, до життя під землею не на один рік. Була навіть подоба лазні поруч із туалетом, через них під підлогою колись протікав у дерев’яному жолобі потужний струмочок і виносив невідомо де стічні води до річечки, яка протікала не ближче ніж за кілька сот метрів, так пояснив Брунові пан Орест, потім присвітив закуточки, стелю і додав:
- Але ж, бачте, замінувати хлопці не встигли, а струмка перекрили –вода не точиться, то збираються лише дренажні води потроху. А цвілі бачу замало, мабуть, вентиляційних шахт чи отворів є ще й досі декілька працюючих. Ходімо.
На поверхні, після канапок з кавою, пан Орест ледь не навколішках став просити Бруно і Марту допомогти йому замаскувати знайдений вхід і вентиляційний отвір, проламаний Бруно. Той отвір був невеличким, то його вони накрили просто – зеленим гіллям з ялин. Трохи додалося мороки із закриттям зовнішнього входу. Брунові часом хотілося послати десь подалі пана Ореста з його побоюваннями, що хтось надибає на цей вхід і наробить шкоди...

15.
Вже наступного дня Бруно почав відчувати, що на Марту знахідка подіяла вкрай погано. Їй вже нічого не хотілося бачити нового, ходити до лісу, єдине, на що вона ще згоджувалася, то прогулятися протоптаною стежкою до водоспаду, одного разу навіть насмілилася трохи постояти край бризок, але не сподобалось, бо вода виявилась зовсім студеною. Своє небажання до лісових прогулянок мотивувала Брунові стресом від переляку за його долю, коли він несподівано щез під час прогулянки, нарешті не витримала й запропонувала Брунові зовсім податися додому.
- Знаєш, Брунчику, я не звикла до такого відпочинку. Коли Макс запропонував, гадала, що стрінемося з екзотикою, відчуємо справжній екстрім. Пригода з бункером, чи схроном, запам’ятається, але що тут може бути іще? А геть нічого, як інколи говорить наш поважний депутат.
Брунові теж починало набридати жіноче товариство, яке крутилося довкола: Марта і господиня, бо в пана Ореста з’явився клопіт з охороною знайденого бункеру, хоча найменших причин для хвилювання Бруно ніде не міг помітити. Через те, не добули до кінця сплачені дні відпочинку, зібралися та поїхали. На зворотному шляху приділили трохи уваги парохові старої церквички, який опікувався їхнім автом. Цього разу панотець був менш люб’язним, хоча намагався приховати від гостей якесь внутрішнє напруження, вибачався, що замало вільного часу, бо збіглося разом кілька весіль, хрестин і похоронів, а вони не можуть відбутися без його участі. Марта з Орестом навіть раді були таким обставинам, бо попереду на них чекала важка дорога, яку треба було проїхати до смерків.
Ані зворотною дорогою, ані по приїзді додому Марта жодного разу не торкалася теми щодо необхідності вирішувати “нарешті та остаточно”, немов тої теми і не існувало ніколи. Брунові

читати