Завантажити

Можливо, що думки почали роїтися в Бруновій голові через те, що за важкою роботою Орест і Бруно не перекинулися жодним словом. Бруно навіть не спитав в Ореста, а де поділася скринька з клейнодами, а провів його до душових кімнат, аби змити з себе власний піт і чужу давню пилюгу.
Макс повернувся до них досить пізно, і як завжди у такий час був трохи напідпитку. Він стрімко зайшов до їдальні, коли Бруно з Орестом вже встигли повечеряти і займалися дегустацією малої частки Максової колекції. Бруно не зачіпав Ореста словом, зосереджено курив свої міцні сиґарети, навіть вибирати напої запропонував лише помахом руки у бік барної стійки, що мало замінити ввічливе “а що пити будемо?”. Бруно розумів, що мав би реаґувати інакше на пригнічений Орестів стан, може треба було гостя розважити якоюсь байкою, або поспитати про здоров’я пані господині, чи знайомого панотця, але Бруно не міг себе присилити на світські теревені. Його й самого потягло на роздуми про можливу ролю в цій пригоді сивочолого пароха отої давньої церквички в гірському селі. Стрімка поява Макса трохи розважила сумну компанію.
- Прошу вибачити, пане Оресте, що примусив так довго чекати на мене, але ж розумієте – державні справи не сам робиш, а вони тобою поганяють. Але, гадаю, що вас хоч трохи розважив Бруно. Він уславився вмінням вести світські бесіди, чи ви, пане Оресте, не були налаштовані на балачки після важкої й довгої подорожі? – Не чекаючи відповіді, звернувся до Бруно, - налий мені подвійну мого курвуаз’є, їсти не буду, бо ж затримався на діловій вечері, а мого коньячку там чомусь не було.
Макс з другого келиха послався на втому після важкого дня, на втому пана Ореста після дороги, на те, що ранок од вечора мудрішій.
- Отже, пане Оресте, обговоримо наші справи вранці. Завтра маю волю від державних клопотів до обіду, гадаю, що вистачить на вирішення всіх наших проблем. Бруно, ти зранку теж вільний – приїдеш до обіду, разом перекусимо і потім поїдемо займатися кожен своїми справами.
Краєм ока Бруно помітив спалах роздратування в пана Ореста, вочевидь, що йому не могла сподобатися нагла поведінка пана депутата. По-перше, змусив чекати майже до ночі; по-друге, ані слова про справу, заради якої подолав Орест кілька сот кілометрів; по-третє, замилює очі своїм становищем високопосадовця, без якого може провалитися не лише якась там справа – вся держава може загинути, якщо пан депутат вчасно не втрутиться, аби запобігти загрозі.
Справді, Орест був пригнічений тим, що змушено пристав до співпраці на Максових умовах. Всі його наміри вивезти скриньку разом чи частками, ховаючи в експортній продукції свого лісопереробного заводика, були розбиті наглим попередженням пана депутата, що за тими спробами будуть пантрувати не лише прискіпливі митники, але й інші служби. Марта виправдовувалася перед Орестом, що Макс дійшов до думки про наявність серед архівів коштовностей сам, хоче допомогти, пропонуючи співпрацю з чесним розподілом прибутків. Перетнути Максові кордон із зеленим дипломатичним паспортом легше, маючи дрібнички серед багажу. Орест не схотів жити “під ковпаком” спецслужб, як не був злий на Марту, бо не повірив її жодному слову, що Макс дійшов сам до таємниці, але розбиратися з підступною зрадницею відклав на якесь потім. Цього вечора його непокоїла не Марта, а доля скриньки, яку він, начебто, непогано замаскував у своєму пікапі, але в підземному гаражі, де залишилося авто, вже могли попрацювати Максові нишпорки, може, й під його наглядом, бо ж не державні справи тримали його десь до ночі. Ніч для Ореста проминула серед колотнечі думок...

16.
Ранок для Ореста був не легшим за ніч, хоча переконався, що скриньку ніхто не чіпав, вона дочекалася приходу господаря і Макса, коли вони прийшли по неї після сніданку без сторонніх очей. Як Максові було не до вподоби тягатися з тою скринею, але він вирішив не ризикувати, навіть не довірився жодному з “найближчих” своїх помічників. Удвох поклали її до великої валізи на коліщатках і самі затягли до Максового кабінету. Дорогою перестрілася їм лише здивована прибиральниця, але вона побачила грізні очі хазяїна і миттєво щезла в якійсь із бічних кімнат.
Макс зняв зі стіни свого великого портрета на весь зріст, не набираючи ніякого шифру, легко відчинив важкенькі двері великого сейфа, до якого вдвох із Орестом нарешті впровадили скриню. Макс так само легко причинив двері, повернув на місце свого портрета і всівся за маленького столика, де вже стояла пляшка, келихи і ваза з фруктами. У цю мить Орест не хотів би побачити виразу свого обличчя в ніякому дзеркалі, але його бачив Макс, тому й звернувся лагідним голосом, в якому легко прозвучали нотки співчуття:
- Друже Оресте, я не ховаю нашу скриню сюди надовго. За наші клейноди не турбуйтеся, ви все отримаєте з непорушеною печаткою невдовзі там, куди маєте вже сьогодні ввечері летіти разом із Мартою. Хоча, але це на випадок, може доведеться перепакувати на менші паки, ніж та скриня, якщо вимагатимуть

читати