Завантажити

щодня поліцейські слідчі. Прощалися потім на летовищі наче й на короткий термін і зовсім уже по-дружньому, майже по-сімейному. Щоправда, Марта під час цих зустрічей жодного разу не згадала про свої давні наїзди з приводу спроби вирішувати “остаточно”.
Карлос, згадуючи часом колишню напарницю, відчував легенький присмак гіркоти, бо його тодішній підсвідомий опір Мартовим зазіханням на його ж парубоцьку свободу, був не таким і дужим. Тепер на відстані кількох місяців, як приступив до роботи в нового патрона, з попереднього року служіння покійному нині депутатові залишилися в пам’яти деякі тривожні, не з’ясовані ним деталі, які почали наводити його на неприємні роздуми – Карлос почувався тоді знов у недавній Бруновій оболонці. Іноді йому здавалося, що й справді можна припустити, бо новий шеф правий, Марта була причетна чи дотична до вибуху в Максовій кухні, хоча й була далеченько за кордоном, до якого хутко злиняла знов. Брунові почали припікати підозри щодо Мартової постійної нещирости, вона навіть з пристойности не зачепила, навіть жартома не згадала свої зовсім недавні залицяння. Навіть у ліжку, до якого вони ізнову часто лягали разом, лише трохи ховаючись від слідчих та хатньої обслуги, вона жодного разу і жодним словом не прохопилася напарнику щодо так і не завершеної спроби пожити сімейною парою, аби визначитися “нарешті та остаточно”. А в міркуваннях нового шефа щодо беззаперечної причетности до загибелі Макса того, кому найбільше діставалося гараздів, то Мартуся мала б бути лише першою, але в цілої ватаги слідчих саме він був якийсь час замість неї за головного підозрюваного. Звісно, з його минулим слідчі могли роздмухати ще більшу пожежу ніж та, від якої його врятувала Максова забудькуватість. День-у-день не виходила з його думок Марта, може, й тому він уперше після чергового вимушеного перевтілення не міг забути імені Бруно, його круті вчинки і приємні забави з напарницею...
Одну обставину за кілька днів перед загибеллю депутата Макса теперішній Карлос не згадав жодного разу, бо то мало вмерти разом із Бруно, як вони разом із шефом зробили невеличкий гак дорогою до столиці, аби завітати до якоїсь літньої сімейної пари. В столичному передмісті вони мали власний котедж на два поверхи посеред професійно впорядкованого подвір’я з ґазонами та квітниками. Була смачна вечеря і без зайвого перебору винних запасів господарів. Макс постійно жартував, просто у нього прорвалася велика дірка в лантушку з народними байками та анекдотами, але за тими жартами Бруно відчував якусь Максову напруженість, навіть нервозність, яка лишень трохи притихла за день-два до трагічної ночі. Коли він виходив з дому і став прощатися на ґанку, дякуючи за смачну вечерю, Бруно мимохіть помітив, що Макс вийшов з гостей без шкіряної валізи середніх розмірів, але досить важкої, яку Бруно заніс до вестибюля і за командою шефа притулив до вузеньких дверцят, вочевидь, що вони могли вести до підвалу, чи до комірчини. Шеф був у міру тверезим, тому питати про подальшу долю важкої валізи було не варто, то зробив Бруно вигляд нерозумахи чи забудька. Наступні дні підтвердили, що вчинив розумно, бо Макс жодного разу не прохопився про валізу і про відвідини котеджу, в якому вони ніколи не були вдвох.
Навіть незабаром, як відійшов за далекі обрії депутат Макс, Брунові теж було не до валізки і привітного будиночка в передмісті, бо зайве слово, як і зайвий свідок при співбесідах (допитах) у слідчій кімнаті могли не тільки затягти саме слідство на слизьке і небезпечне, але й завдати додаткових клопотів самому Брунові. А так, що з нього взяти – крутив баранку Максового авта, пантрував небезпеку, бо на примітних людей маніяки кидаються знічев’я, аби хтось про них щось сказав чи написав, нехай і гидотне, але голосно і на всю країну. В Макса був іще один водій-охоронець, той більше був при шефі з іншою автомашиною, бо Брунові діставалося більше виконувати інакші доручення, через які він досить часто мусив перебувати далі від столиці і від шефа. Перевозив важливу пошту, яку депутат не міг довірити офіційним зв’язківцям, але Брунові ніколи не спадало на думку поцікавитися, що в тих цупких конвертах. Слідчі тоді занотували ці слова з належною ретельністю, наче насправді повірили своєму піддослідному, а що їм було ще робити, якщо в них не було ніяких способів перевірити подану інформацію, яка, й так було видко, не могла допомогти у розкриттю злочину.
Коли в минулому закінчувався якийсь певний період у колишніх пригодах – мінявся командир чи шеф, команда чи фірма, країна чи континент, те минуле мало бути надійно схованим у глибинах пам’яти, аби ніхто зі сторонніх не зміг би дотягтися і щось звідтам узяти на шкоду господареві. Найкраще було б мати, як має кожен найпримітивніший комп’ютер, якусь клавішу, котру можна натиснути і витерти з пам’яти непотрібні чи неприємні спогади, які доводилося носити при собі. Примусово стерти, коли вони не відпускали, навіть боляче непокоїли, бентежили, а їх не можна було викреслити з глибинної пам’яти.

читати