Завантажити

Ось, і тепер, Бруно, хоча вже звався Карлосом, довго не міг відкинути або приховати спогади про Макса і Марту, зітхав, мабуть, відчував легенькі кроки наближення, нехай ще здалеку, іншого вікового періоду, коли старість і самотність мусять миритися, бо не зможуть існувати нарізно.
Після закінчення операції в давньому схроні Марта виїхала на закордонне лікування, так наказав учинити про всяк випадок Макс. Наче й попрощалася вона з Бруно щиро й по-людські, хоча дещо стримано, бо поруч стояли Орест із Максом, то шепотнула Брунові лишень коротко до вуха: - “Чекатиму, Брунчику, нової зустрічі...”. Останнього разу, після того, як їй дозволили слідчі бути вільною від допитів, вона повторила ті слова і також тихим шепотом на вухо Брунові, хоча не було поруч ані дядька, ані причепи Ореста. Де б вона нині не була, хто б довкола неї не крутився, не матиме вона ніколи спокою, гадалося Брунові, ні, не від докорів совісті, а дійсно від отої дивної хвороби, званою ностальґією. А коли зовсім її допече ота хворість, то може статися, що покличе вона нарешті його – відомого їй, не тільки зі спільного ліжка, колишнього надійного партнера Бруно, покличе його до свого теперішнього схрону, втаємниченого від усіх тих, котрі були причетні до їхнього попереднього життя, бо до нового вона допустить тільки його – найнадійнішого. До нового, може, спільного. А там, справді, спробують двоє дорослих людей порозумітися настільки, що видасться їм реальністю можливість створити сімейний затишок, ні, не “Райський”, а насправді – родинний. Бруно вже інколи починав картати себе через те, що подається інколи на зайві спомини про Мартусю та її грайливі, не зовсім щирі, зазіхання. Картав, бо йому була вдивовижу власна слабкість, котру підчепив немов дурну інфекцію, від якої не було зроблено вчасно щеплення. Справа навіть не в тім, що він вже змирився з тими нападами спогадів про нездійснені Мартусини ініціятиви, а в іншому, яке намагалося збурити проти Марти, бо з’являлися нагло підозри щодо її щирости...
“Майстриня своєї справи,” – зітхнув якось недавній Бруно, коли згадав, що проводжаючи Марту на летовище, він, розчулений її гарячим шепотом, було ледве не прохопився їй про тую шкіряну валізку, але ж стримав недоречний порух, бо вона була не його. Згодом, відновлюючи по крихтах деталі Мартової поведінки, невідповідність Орестових і Мартових пояснень, деякі Максові натяки на знахідки, Бруно впритул підійшов до істини, аж відчув її чорну сутність, тому вирішив більше не вдаватися до розв’язання загадки аж до того дня, коли раптово заволає телефон від напруги, бажаючи притулитися до Брунового вуха далеким голосом колишньої напарниці. До того дня, коли вона з’явиться перед ним, і буде довго мовчки просто вдивлятися в нього своїми очима, в яких можна буде прочитати біль самотности разом зі щирими словами з малої втіхи від нової зустрічі, від можливости здійснити нову спробу вирішити давню спільну проблему “нарешті та остаточно”.
Карлос ніяк не міг порозумітися з Бруно, розпрощатися із ним. Коли в Карлоса знаходилася година для відпочинку, то вперто продовжував з’являтися з його пам’яти зі своїми вимученими підозрами Бруно, а не давніші його подоби з більш галасливих пригод, коли він був багато молодшим і не мав ще ніяких комплексів щодо тимчасових жінок в його походеньках різними країнами. Теперішньому Карлосу іноді згадувалася і не давала спокою не лише Марта, але й Максова шкіряна валізка. Якщо в тій шкіряній валізці, яка й до нині на щось чекає у добрих людей в столичному передмісті, були коштовності зі схрону, а Максовій партії насправді були потрібні великі кошти для виборчої кампанії, то потім Макс мав би залучити свого помічника з його групою для реалізації коштовностей, бо ж на виборчих перегонах для роботи з виборцями та з усіма причетними до виборчого процесу потрібна насамперед готівка, проте Макс жодного разу не піднімав із Бруно подібних проблем. І він дійшов висновку, що та валізка була прихована від усіх сторонніх лише для особистих Максових потреб на якесь потім, до якого він не дожив. Оскільки в депутатському столичному помешканні, як і в заміському маєтку, нічого гідного для скандального розголосу поліціянти не знайшли, хоча вони шукали досить ретельно яких-небудь інших доказів спланованого замаху на Макса ніж недбале поводження газовою плиткою, Бруно зрозумів, що Макс насправді не встиг доторкнутися до тих Орестових скарбів. Бруно у своїх свідченнях показав, що заносив до помешкання важкі валізи, то його б мали слідчі поспитати про коштовности, якби знайшлася й маленька частка чогось незвичного серед обгорілих меблів та іншого мотлоху. Але ніяк не міг втямити Бруно-Карлос, розмірковуючи над Максовою поведінкою, чому склав свого заповіта на Марту, але відправив її з пройдою Орестом далеченько. Невже не розумів, що довго не зможе дуріти Ореста?...
Марно, болісно і водночас приємно було для колишнього Бруно (Карлоса, Малого та їже з ними) мріяти про таке завершення специфічної кар’єри, як жити в пристойній

читати