Завантажити

було спочатку навіть образливо від такої поведінки своєї напарниці, але махнув на неї рукою, заспокоюючи себе – і слава Богові! Бруно не клеїв із себе байдужого, він справді втомився від спілкування з Мартою, коли вона кілька раз на день намагалася підкреслити перед господарям пансіонату якщо не зверхність, то якусь владу над Бруно. Наодинці з Орестом одного разу не витримала і сказала: - “Бач, друже Оресте, я зі свого напарника можу мотуззя зсукати. Як треба долучити до справи, то ніяких проблем і ніякого ризику.”
По поверненні з відпустки Макс довгенько розпитував Бруно, жадаючи найменших подробиць з тої приключки, починаючи з провалу до вентиляційної шахти і закінчуючи маскуванням входу до схрону. “Щось тут не все тримається купи,” - скинулося подумки Брунові, коли пан депутат вкотре просив згадати, скільки було знайдено там архівних мішків. Цікавило Макса все: як замаскували входи, кому збирається передавати пан Орест знайдене, чому не скористався їхньою допомогою, чи справді важливий об’єкт залишався після закінчення “партизанки” без жодної пастки для ворогів, як таке могло статися. Останнє перепитував кілька разів, натискаючи на “справді”. З того, що питав без Марти, Бруно втямив, що Макс збирає якісь деталі, відкидаючи або перевіряючи сумнівні моменти, про які розповіді напарників не збігалися.
“От, клятий пан депутат, слуга народу, свою чергову акцію, аби не сплачувати гонорару, замаскував під доброчинність – надав відпустку, придбав путівки. Змовився з тим пройдою Орестом на той випадок, якщо б надибали на заміновані пастки. Як нервувався пройда, перепитував, чи знаюся на пастках, але ж сам постійно забував про їхню можливість, коли поспішав лізти до ‘дної чи другої дірки. Щось тут не так. Вони певно у змові, але один від другого щось приховують. А роля панни Марти, Мартусі, серденька? То затягувала, прискала, присідала, закипала так, що ледве окропом не мочилася – “нарешті та остаточно”, а от вже кілька день крім “привіт” та “бувай” не прохопилася й словом. Аби була третьою в тій зграї, мусила б продовжувати свою гру. Але чому така таємничість? Невже з отої купи, нехай і великої, архівного мотлоху? А клейноди? Що за клейноди? Чому мінився обличчям Орест, коли я жартував з приводу скарбів? Ясно, як Божий день, використали й дякую не сказали,” – почав добирати істини Бруно, хоча не розумів, а навіщо йому істина потрібна...
Між постійними намаганнями Бруно відповісти собі хоч на одне з тої довгої низки запитань проминуло більше тижня від закінчення його “відпустки”, але Макс не залучив його до жодної акції, використовував як водія, охоронця, партнера на тенісному корті вранці, співпляшника і співрозмовника вечорами, але розмови і за чаркою постійно кружляли довкола єдиної теми. Днів зо три перед тим, як Макс припинив нарешті свої допити, десь поділася Марта. Проминуло ще двійко зовсім спокійних днів, і Макс, чаркуючись увечері зі своїм “найближчим і найдовіренішим” помічником, сказав Брунові, немов ненароком, знічев’я:
- Завтра візьмеш свою тачку, стрінеш на окружній дорозі старого приятеля – пана Ореста, він привезе з собою архіви, які ви знайшли, доправиш його на заміську садибу, знаєш, де їх скласти, знаєш і код замка. Розважиш трохи пана Ореста, а стрінемось під вечір. Телефонувати мені не треба, коли приїдете, тоді приїдете. Потім я тобі все поясню. Можуть бути або великі справи, або великий пшик.
- На чому він буде їхати?
- Наче на чорному пікапі, але ти маєш стояти на західному шосе за сто метрів до перетину з окружною дорогою. Він твою тачку і місце зустрічі знає, помітить і зупиниться, а далі сам знаєш, що і як робити.
Стрілися, як не розлучалися. Проте, цього разу пан Орест був малослівним, зосередженим. Щось його пригнічувало, та Бруно не став розпитувати, не скинувся жодним словом навіть з простої ввічливости, бо вирішив не лізти до тих перегонів між шефом і господарем пансіонату. Його вже не зачіпала за живе образа на будь-кого з причетних до справи пошуків схрону і прихованих у ньому таємниць, чомусь він став більше замислюватися над власним майбуттям, чого раніше не помічав за собою. Навіть Максова обіцянка згодом все пояснити Бруно не зацікавила аж ніяк, але з’явилася дурна думка затягти на слизьке Марту не з таємниць схрону, а з її ж власного і рішучого питання, якого вона вимагала вирішити “остаточно і нарешті” в гірському пансіонаті. Бруно дивувався сам собі, не міг зрозуміти, а звідки в нього могли з’явитися якісь почуття до пересічної в його житті жіночки. Все це миттєво спалахнуло в його думках і миттю пригасло після мовчазного рукостискання з паном Орестом. Вони так само мовчки всілися до своїх авт і зразу рушили.
Лантухи затягли до підвалу в окреме приміщення з вентиляцією, воно було сухим і прохолодним. Начиння в лантухах виявилося досить важким навіть для двох неслабих чоловіків, що знову потягло Бруно до роздумів, як міг вправитися Орест без сторонньої допомоги, бо Орестова старша сестричка чи навряд би могла бути за помічника.

читати