Завантажити

підійшов до іншого коника, який був добре навантажений пакунками, і почав їх знімати, розкладаючи на густу травичку. Брунові було не до серця підтримувати Орестові балачки, в яких відчув намагання господаря пансіонату не просто пожартувати, бо ж мережилася між словами погано прихована нервозність, в причинах якої було б не зле розібратися, так раптом йому спало на думку. Але свої, поки що не вмотивовані підозри Бруно сховав у ретельній роботі зі спорядженням.
До Бруно, якого вчорашня пригода нагло витягла з відпускного полону, поволі поверталася здатність відчувати нещирість у розмові зі співбесідником. “Нервування можна легко пояснити наявністю у схроні замінованих пасток, чи підгнилого перекриття, але що і з якої причини може приховувати сам пан господар? Надто вже він щиро намагається бути зі мною відвертим, аж світиться, випромінюючи свою люб’язність до мене? Мартуся теж якась напружена, хоча і стримується, а вночі навіть сльозину зронила, щось тут не так у цьому “Райському затишку”, – бідкався подумки мовчун Бруно через те, що не міг розгадати поведінки обох. В пана Ореста настрій був кращий, бо не переставав демонструвати мимохіть свою обізнаність з предметом пошуків, говорячи вголос:
- Отже. Міркую вголос. Зазвичай вентиляційна шахта із потаємним запасним виходом відносилася вгору, шукати “парадного” входу треба десь нижче і ближче до струмочка – від нього заводили проточну воду всередину, вона ж слугувала вивідною каналізацією. Якщо це не простий пересічний схрон, а командний бункер, хотів би сподіватися, бо втомився від пошуків, то він може бути і двоповерховим. Ви тут хазяйнуйте, а я пройдуся, приглядаючись до місцини, може, вхід знайду за своїми прикметами, потім разом підемо, а зараз зле вас тягти за собою, допоки не знайдемо входу. Таборіться метрів за двісті від вчорашньої дірки. Ще не вистачало, аби хтось з моїх відпочивальників провалився під землю з більш серйозними наслідками, ніж вчорашній переляк пана Бруно. Ні, ні, вельми перепрошую, щодо вашого переляку я нерозсудливо висловився, вибачайте ще раз, просто потрібного слова зразу не дібрав. Самітнико з дикого лісу, останнім часом і людей вживу майже не бачу, а на те, аби говорити із сестрою і сотні слів стачає. Ви тут розкладайтеся зі знаряддям, пане Бруно, а панна Марта нехай до скромненького обіду приготується з тих припасів, що моя Стефа приготувала, не будемо ж ми витрачати час на обідній похід до “Затишку”. Як ви гадаєте? – За мить додав примирливим голосом, немов хотів вибачитися перед гостями за свої попередні командирські вказівки, - Я, шановні гості, не командую, висловлююся вголос, а якщо маєте інші слушні пропозиції, давайте обміркуємо разом.
- Навіщо вибачаєтесь? Я справді більше не хочу нагло провалитися на більшу глибину, а Марті воно теж навіщо кістки ламати. Ви знаєтесь, пане Оресте, на місцині, на прикметах, то справді пошукайте, може і знайдете, де легше увійти, а ми приготуємо знаряддям для подальшого...
Брунова відповідь цілком влаштувала Ореста, який аж тремтів від передчуття, що, ось-ось, і нарешті. Проте, як він не прагнув прискорити подію, до якої тягся поволі десятки років, аж йому свербіло і муляло, бо знав певно, де можуть бути розташовані обидва входи, однак стримував себе, аби не розкритися передчасно Брунові. З Мартою було домовлено ще вчора щодо “можна - не можна” просвітити Бруно, тому цього разу залишив Орест “сімейну пару” на самоті вже без ніякого хвилювання...
Коли Орест не повернувся вчасно, Марта почала непокоїтись, оскільки проминула обумовлена година обіду, для якого вона вже встигла порозкладати на серветках канапки та свіжі овочі. Нервувалася, згадуючи вчорашній випадок із Бруно, він відчув і порушив мовчання, яке гнітюче зависло між ними над яскравою цератою з наїдками і термосом із кавою:
- Чуєш, Марто, нам треба щось робити. Не можна отак сидіти. вичікувати. Давай-но діяти, або спочатку швидко перекусимо трохи й тоді вже підемо шукати пана господаря, або йдемо і зразу натщесерце. Беремо із собою вчорашню мотузяку, ліхтарика, лопату. Навіть малу аптечку треба взяти, бо ж хто знає, що із ним могло статися.
- Не переймайся, Брунчику, заждемо ще трохи, можемо і по канапці з’їсти, пан Орест тут геть усе знає, він дуже обережний, нічого з ним не сталося і не станеться, - Марта була спробувала заспокоїти напарника, хоча сама хвилювалася і не так, як від можливого нещастя з Орестом, як від того, що він зі схемою бункера вже встиг прогулятися приміщеннями і переховати їхню скриньку, аби потім сказати, що й насправді то була чиясь гарна вигадка. Але ж у який бік йти до нього? Орест дещо сказав вчора, але ж він жодного разу їй не показав схеми. Їй здалося, що висловлене Орестом вголос припущення про розташування вентиляційної шахти вище від основних приміщень теж могло бути далеким від істини.
- Як ти гадаєш, напарнику, якої довжини може бути вентиляційна шахта? П’ятдесят метрів, ну, не більше. Чи до ста?
- Де мені знати. Візьмемо задля заспокоєння найбільше – сто. Сам бункер

читати