Завантажити

посланця все нема і нема, що й віра у них пригасає. Майже нікого з моїх кревних не лишилося в селі, де я, немов останній ідіота, тримався старої хати, працював у місцевому лісництві Старша сестра ще багато раніше подалася до міста до нашої тітки, яка навіть допомогла сестриці університета закінчити, а я нидів отут, бо ж вмираючому дідові страшною клятвою клявся під святими образами, що дочекаюся жаданих гостей. Аби й каміння з неба падало, не мав права загинути чи десь пощезнути, мав дочекатися, коли прийдуть посланці від Проводу. Минали роки, аби не рухатися мені далеко від дідової хати, я вивчився заочно на лісничого, тому і по службі просунувся трохи, зробив якусь там подобу кар’єри, до чого можна було дорости на місці, бо далі й вище, а мене наполегливо і щиросердно кликали далі, так і не подався – все через ту клятву дідові. Минали роки, а я навіть сім’ї не заводив через ту страшну своєю небезпекою таїну. Був почав потроху й сам шукати того схрона, щодо мене це не могло бути підозрілим ні для кого, бо ж не могло привернути нічиєї уваги до моїх лісових променадів, оскільки дихати лісом і було моєю офіційною роботою. Найчастіше робив ті інспекційні прогулянки верхи і насамоті. Втягнувся до пошуків настільки, що вони стали єдиною моєю метою в житті, навіть єдиною розвагою. Досить послідовно перекреслював на своїй схемі після обстеження усіх довколишніх лісів квадрат за квадратом, як тільки всі пеньки на черговому ретельно перемацаю, аби не вертати вдруге на пошуки. З чим тільки не стрічався за ці роки серед найглухішого закутка у лісових хащах. Міг і підірватися на мінах, добре, що відслужив я в їхньому війську саме в саперній частині, дечому навчився, навіть для лісництва у службі ліквідації надзвичайних ситуацій офіційно дістав міношукача. А, до слова стало, що скажу тобі – наші хлопці в їхньому війську були найкращими, бо ж без ніяких балачок вважали, що треба добре вчитися військовій справі, бо незабаром прийде час і те вміння згодиться для шляхетніших завдань, ніж прихиляти до себе чужі народи огнєм і мечем. Вибач, відволікся, якщо коротко доказати, то я зовсім близьке до мети без ніяких ключів до зашифрованих схем, бо зовсім небагато лишилося неперевірених лісових квадратів на сьогодні, до речі, ми зараз в одному з останніх, ще мною не перемацаних. Почав уже й лякатися того, що стаю потроху маніяком-відлюдником, але на мій порятунок десь із рік тому прийшла ти до мене з гаслом. Я тоді кинув роботу в лісництві, враз перетворився на початкуючого бізнесмена, хоча вже займався з деким лісорозробками і продажем лісоматеріялів. І досить швидко відбудував “Райського затишка”, всі довкола знають, що я взяв кредита у закордонних родичів, якого треба повертати з відсотками. Уявляєш, як все сюди треба було доставити, а найнятих робітників, які спочатку жили в наметах, треба ж було їх годувати, поїти. Добре, що сестра на те літо погодилася приїхати допомогти, бо вже заробила, як я казав, собі пенсійну ренту, а згодом їй зовсім сподобалося, ти ж бачила, як вона тута тішиться... Проте згадувати про інших не хочеться, майже кожен, до кого я приходив з якоюсь навіть незначною проблемкою, намагався відкусити хоч дрібку від тих грошей, які дав мені Провід на будівництво. Знаєш, Марто, я за цей рік утратив й залишки колишньої дитячої віри у людську щирість, любов, братерство, а, що там гомоніти про те... Знаєш, чому я пристав до цієї справи, крім дотриматися клятви перед святими образами, я ж за ці роки ледве не стерявся розуму, але зберігся, як бачиш? Пристав, бо я щиро увірував, що в тому схроні, крім мішків з документами, що беззаперечно належать Організації, і ми їй віддамо все до останнього аркушика, але там є ще дещо, про яке ніхто не може знати певно, лишень здогадуватися з чуток, що стали байками. А звідки комусь знати, коли ж усі загинули, крім одного стрільця, який таки дістався Проводу, але не прохопився там нічим із того, що могло кинути на нього тінь щодо не повністю виконаного наказу. Наскільки мені відомо, той ветеран славної партизанки – стрілець Орлан уже давно відійшов до кращого зі світів... Тому до можливої валізи з іншим скарбом, який давно мала списати Організація на власні збитки, маємо дістатися лишень ми з тобою. Про неї тепера дійсно ніхто не може знати, оскільки Орлана теж уже давно немає серед живих, а якби він комусь і переповів ту таємницю, або тільки легенько натякнув, ти сама розумієш, тут би перебуло за ці роки доста різних нахабних шукачів скарбів у вигляді туристів. Добре, що все так сталося, того скарбу нам може вистачити на двох, сподіваюсь. Ми ж не зазіхатимемо з тобою на чужий архів, мо’ він і зогнив, оддамо Проводу, і, можливо, подаруємо йому якусь частку скарбу, коли знайдемо забагато. Ну, як, Мартусю? Згода? Вперед за скарбами?
- Заперечень нема, але прибирати нікого не треба. Навіщо зайвий галас, все можна зробити тихо. А щодо подальших рноспектив, то якось пізніше. Але ж, де подівся Бруно? З півгодини й гуком не озвався...
- Бруно сам озоветься, коли набридне

читати