Завантажити

ніколи. Вона нервувалася, не розуміючи логіки Орестової поведінки, бо ще не знала багатьох наступних його ходів. Сам Орест не мав сумніву щодо скарбу, але не знав, наскільки багато там є коштовних речей, через те відкладав на потім будь-які конкретніші розмови з потенційними претендентами на якусь частку з того багатства. Як повестися з Проводом, Орест теж відкладав на потім, вважаючи за головне на сьогодні – знайти, а як знайдеться, тоді й думати, якщо буде над чим...
Марта ж хотіла зацікавити Бруно пошуками через перспективу отримання також і ним якогось шматочка від знайденого, бо вона ще не знала, що її партнерові не доведеться ризикувати, займаючись особливо небезпечним пошуком проходів і виходів одночасно зі знешкодженням замінованих пасток. А для цього і взяла вона із собою Бруно, коли її попросив Орест знайти надійного фахівця зі специфічних справ. Отже потягла напарника до гірських лісів не для вирішення питання “нарешті та остаточно” під час сімейного відпочинку в “Райському затишку”, про що Марта так артистично проголосила Брунові у кабінеті пана Макса перед поїздкою, розмахуючи яскравим буклетом пана Ореста...
Коли Бруно залишився десь позаду Марти з Орестом, коли Брунова кремезна постать перестала миготіти за деревами, то люб’язний господар пансіонату враз облишив своє житттєрадісне щебетання, вдаючи із себе місцевого гіда-невідчепи. Він навіть призупинив ходу і жорстко взяв Марту за руку, звертаючись до неї зовсім серйозним голосом, в якому відчувалися притишені нотки збудженого хвилювання:
- Знаєш, Марто, справа не в Брунові, хай дихає свіжим повітрям, з ним якось буде і нині, і потім, коли знайдемо нарешті з тобою те, на що я полюю кілька десятків літ. А нам треба визначитися, наскільки далеко ти зможеш піти за мною в цій справі, яку ми тепера змушені будемо робити разом. Треба визначатися саме тобі без твого, вибач на слові, Бруно, я ж бачу, що він не настільки твій, як ти намагаєшся вдавати. То перед ним можеш тішитися своїм акторським обдаруванням, хоча й він, кинулося мені в очі, не дуже бере до серця твої жіночі хитрощі, він такий вільний парубок, як і я, він не придатний для сімейного життя, яке складається лишень зрідка із коротких свят, а довготривалий повсякдень минає у сірій буденности. Але до діла. Це ти і Провід гадає, що то красива леґенда щодо скарбу, але ж я знаю певно. Якщо ти рішуче пристанеш до мене, розповім багато чого такого, що має тебе вразити, але ти повинна повністю довіритися мені, інакше не варто із вами обома розпочинати пошуки, бо я не дозволю знайти, зроблю це просто і невимушено. Я все зроблю, аби так сталося, бо з тою обмеженою інформацією, що на всіх вас разом є, геть нічого не зможе зробити ніякий Провід, ніякі його суперові виконавці-нишпорки, скільки б їх сюди не надіслали.
- А як далеко я маю йти за тобою? З Бруно чи без? З дядьком Максом чи без? Як далеко? А коли знайдемо і нічого про те не скажемо Проводові, як ти намислив, про це подумав, друже Оресте?
- Ну й набалакала одразу. Як далеко? А доведеться йти до самого кінця. І тільки зі мною. Ніякого Бруно, ніякого дядька Макса, нікого. Навіть ніякого Проводу, а не тільки його представника. Якщо багато знайдемо, то з кимось і поділимося від щирого серця, а крихтами ділитися нема ніякого сенсу. Проводу з Максом вистачить і тих архівів, аби вдосталь погаласувати на весь світ. А йти треба тільки зі мною і до самого кінця, навіть за межу дозволеного самим Господом. А доповісти буде чим – всі мають бути задоволені результатами, але ми із тобою – найбільше. Отже, за межу дозволеного без нікого – удвох.
- Що то? Ким, ким дозволеного? Про яку межу ти ведеш?
- То не є суттєвим. Нас усіх змалку обмежували всі, які були довкола. Будь-яка галузочка влади з її численними здирниками і наглядачами від першого нашого подиху: спочатку батьки, згодом парохи, вчителі, якийсь Провід, якийсь шеф, якого не обирають, але який тебе обмежує навіть у дрібницях... Бог із ними, з усіма умовними і вигаданими межами людської поведінки. Суттєвим є те, що ми зможемо стати не тільки доста заможними, а й зовсім вільними, не мати ніякого Проводу над собою, ніякого роботодавця, наглядача, нікого – лише насолоджуватися життям, позбутися занадто довгого тягаря обов’язку перед будь-ким іншим, бо так мені остобісіло рахувати чужі гроші, звітуючись за кожного шеляга, навіть за кожне слово, якщо воно вихоплювалося з емоційного спалаху, а не з тверезого розрахунку. Я з малих років змушений був тремтіти за тую страшну таїну, яку скинув на мене дідо, аж мусив плазувати під отим тягарем, бо нікуди було й вислизнути, так вже причавило. Якщо по-правді, може, й було б мені треба завіятися подалі від цих місць, але ж дідо настілько вразливо й мальовничо водночас розповідав мені малому про Організацію, про її довжелезні руки і всевидющі очі, що лячно й подумати було, аби втекти десь, не дочекавшись гостей із гаслом. А згодом, як порозумнішав і багато на що мені відкрилися очі, розпочав тишком-нишком власні пошуки на свій

читати