Завантажити

пристойні кошти”...

9.
Розшукати місце схрону видавалося і самим організаторам операції майже нездійсненим завданням ще на самім початку її підготовки, і не лише з тих причин, що залишилося замало необхідної для пошуків інформації. Підземний бункер був колись ретельно замаскований господарями перед його консервацією ще кілька десятків років тому посеред нетрищ здичавілого лісу, а за проминулий час багато що на повинно було змінитися. До членів теперішнього закордонного Проводу Організації, дісталася лише половина схеми місця розташування схрону з пастками і мінуванням підходів до найпотаємнішого останнього притулку командування залишків бойових формувань Народної армії у гірському лісовому масиві десь неподалік пансіонату “Райський затишок”. Хоча означення “десь неподалік” у трохи обізнаних з тутешнім краєм людей могло викликати лише зневажливу посмішку, бо воно могло пасувати до цієї місцевости своєрідно – це десятки кілометрів безкінечних лісових нетрів на крутих схилах гір. Там можна було надибати і на зруйновані перебігом часу або ще тою давньою війною десятки подібних партизанських схованок, які будувалися після переходу Народної армії до партизанської війни з переважаючими силами окупантів...
На збереженій частині схематичного креслення було показано лишень внутрішнє планування різних приміщень підземного бункеру з деякими необхідними подробицями, зате у другій – втраченій частині, було зашифровано саме місце його розташування на шматку туристичної мапи, аби визначити широкий реґіон можливого знаходження і то досить приблизно, а прив’язку до місцевої конкретики було подано через секретний код. Сам шифр, за чиєю допомогою можна було розкрити сфальшовані координати на тому шматку мапи, мав зберігатися окремо у надійної людини, яку ще раніше було відправлено до нейтральної країни за межі краю, де загасала активна партизанська війна. Шифр лише спочатку зберігався в охоронця, бо невдовзі, як тільки Провід розбудував свої структури управління Організацією в нових умовах, таємниця командного бункера лягла до секретного архіву відповідної референтури. І пролежала вона там чималий час, оскільки знання шифру ніяк не могло стати в пригоді при пошуках конкретного місця. Ніякої підказки не міг дати шукачам ключ без самої схеми – отой самотній ключ від невідомого замка на невідомій брамі у невідомім підземеллі. І це не просто додавало скарбошукачам якихось зайвих труднощів, аби знайти і дістатися давнього схрону, бо й поруч із ним під час пошуків можна було мимохіть просто підірватися на нічиїх уже мінах, провалитися до інакших пасток, які імітували входи до неіснуючого схрону на віддалі від справжнього. Ключова частина схеми була безнадійно втрачена із самого початку, вона б мала залишитися для збереження в одного з участників заховання архівів – старшого стрільця з охоронної чоти, суворого і небалакучого місцевого сільського парубка, до якого мало хто звертався тоді на справжнє ім’я Йван, бо він мав натомість непримітне для цього лісового краю військове псевдо – Лісовик...
Після кількох років героїчного опору Організація була виснажена і вже не мала сил на продовження спротиву навалі військ сусідньої Імперії, яких було надто забагато і вони мали вдосталь військової техніки, тому поступово припинилися відкриті збройні сутички, аби максимально зберегти свої структури для майбутнього повстання у більш сприятливих умовах. Лісовик, як і деякі вояки з інших підрозділів, для яких це могло бути більш-менш безпечним, отримав завдання леґально залишитися серед своїх удома зі своєю часткою схеми зашифрованого місця. Були в нього справні документи місцевого жителя, аби надалі жити непримітно серед своїх і працювати так само чорно, як і всі довкола, смиренно слухатися наказів чужинецької влади, водночас затято чекати на зв’язківця, який колись прийде з гаслом. Провідники передбачали, що це не станеться скоро, тому Лісовик мав підготувати надійного спадкоємця –зберігача таємниці, але не так сталося, як було по-первах задумано...
Зміг підготувати собі спадкоємця за тим рішенням Проводу лишень стрілець Орлан – напарник Лісовика, другий учасник завершального етапу маскування командного підземного бункеру. Орланова доля була миросерднішою, ніж Лісовикова, бо ж Орланові вдалося вийти з ворожого оточення і дістатися своїх побратимів далеко за межами рідної землі. Але він доживав свого віку в екзилі задалеко від своїх гір із болісним відчуттям непоправної власної провини, що не зміг колись запобігти загибелі Лісовика. Це сталося одразу після прощання з Орланом, майже на його очах. Вони пом’янули загиблих друзів, коли вже йшлося до світання, потисли один одному руки і міцно обнялися востаннє край лісу, в зарощах якого мав намір приховатися і трохи відпочити Орлан, там дочекатися наступної ночі, аби за її допомоги під надійним захистом рятівної темені податися потім потаємними стежками до неблизького кордону і далі за нього. Доведеться Орланові довгою дорогою оминати не тільки містечка чи села, але й

читати