Завантажити

справжнього ворога, а й простого супротивника.
Хоч і треба було діяти, аби прибитися до конкретного берега, проте Бруно вичікував, бо не міг врешті-решт визначити для себе, а який з берегів може бути йому ріднішим, на якому чекатиме на нього щира правда. І вичікував Бруно на прийняття свого рішення стоїчно, без зайвого копирсання у протиріччях своїх почуттів, бо зараз баглося крутому хлопцеві просто зайве побайдикувати. Брунові з його багатющим досвідом роботи з різними людьми та у різних країнах усе-таки було прищеплено змалку зовсім інакше розуміння людських взаємостосунків, особливо у таких поняттях, як партнерство, не кажучи вже про щиру дружбу. Він таки надто втомився у перебігу нескінченних перегонів, які йому просто почали набридати, ставали обтяжливими, бо все, що колись мало початок, повинне мати і закінчення – раніше чи пізніше...
Можливо, через теперішній збіг кількох обставини втомлений вояка Бруно несвідомо захотів повірити у Мартову щирість до себе набагато більше, ніж міг її відчути насправді. Йому і потім, досить тривалий час, ввижалося бути Мартовим обранцем для спільного життя. Борюкався з тою перспективою зовсім кволо, навіть тягнувся до неї проти власної волі, мабуть, сподіваючись, що вона зможе зреалізуватися у прийдешньому колись, в якому щасливо закінчаться їхні спільні пригоди. А протривало наївне Брунове сподівання сімейного затишку багато довше, ніж йому гадалося в горвх, і згодом, коли Брунові довелося знову зватися інакше.І ніякого дива в тім не було, просто Брунові було невтямки, що зробило їх з Мартою зовсім різними саме життя, але різні полюси іноді єднаються. Марта виросла на зовсім інакших життєвих принципах, зовсім в іншому середовищі, яке багато давніше почало відходити від усталених віками батьківських звичаїв і приписів, від тягара обов’язкових родинних почуттів, від щирої любови, від багато чого з тої найсивішої давнини, про що згадують сьогодні лишень зрідка і лишень поодинокі диваки, котрі ще спромоглися прочитати деякі старі книжки із призабутих поетичних часів. Саме в них і можна надибати на екзотичні вчинки героїв-романтиків, які можуть викликати серед більшости сучасного людського юрмища зневажливу посмішку. “Віруємо лише у Творця, а все інше – має бути готівкою!” – під отаким гаслом виховувало Марту заморське середовище, де і віра в самого Творця теж була спотворена, лишилися від неї сталими лише деякі зовнішні ритуальні прояви, хоча іноді, згадуючи про належність до певної конфесії, зрідка відвідувати свої храми. Відвідували, аби показати одне одному, що вони одного роду-племені і тримаються зовнішніх традицій порядности. Дехто відвідував храми про всяк випадок, бо ж хто зі смертних може дати ґарантію, що по той бік межі нашого відомого виміру нічого нема крім порожнечі без поділу на кольори і пахощі, без жодних звуків, де так і лишилося у мрячній первісній суміші не відділеними чорне від білого, світло від тіні, де немає дня і немає ночі.
Марта також, як і Бруно, але в іншій країні, зарано розпочала своє безбатьківське життя, майже повністю відірвалася від привітної родини, яка виховувала її після загибелі батьків. Родаки намагалися прищепити їй змалку віру в існування втраченої батьками землі обітованої, яка досі чекає на своїх дітей, розсіяних білим світом. Може, виросла б Мартуся іншою людиною, якби вона зростала біля родинного вогнища, якби не втратила рідних батьків так зарано, ще у шкільному віці. Виховували її не дуже близькі родичі, але щирі люди, які вважали своїм святим обов’язком поставити на ноги доньку не тільки своїх кревняків, але й одновірців, і не дати їй відкотитися далеко від свого середовища. Марта була їм по-своєму вдячна за колишню підтримку, щось такого прищепили вони до її душі, що вона своїх родаків намагалася не засмучувати й потім, навіть зрідка притулялася і до рідні, і до рідного слова, і до леґенд старого краю, але більш показово, зі штучною щирістю. Вона по-своєму їх поважала і жаліла водночас, тому й поводилася з ними відповідно, аби не колошкати їхні душі усталеними нею іншими переконаннями з іншого середовища...
Марта не рвала зі своїми родаками стосунків назовсім не лише зі вдячности за виховання чи від примарних залишків родинних почуттів, вочевидь, мала вона і суто практичні міркування, крім сантиментів, розуміючи, що для неї завше доцільно мати вибір надійного прихистку від обов’язково прийдешніх неприємностей, які просто мусять бути неминучими у вирі того життя, до якого вона прибилася. Мати для себе надійний прихисток було насправді реальною справою, бо Мартусини родаки мали досить широкі зв’язки – вони були тісно пов’язані з добре структурованою Організацією краян, які були змушені колись податися за межі свого краю після захоплення його військами сусідньої Імперії. Родаки активно співпрацювали з Проводом тої напівтаємної структури, брали участь у різних заходах, насамперед, коли йшлося про підтримку членів Орґанізації. Якось Проводом було порушено питання щодо здійснення чергової спроби

читати