Завантажити

тілом на тугий клубок, захищаючи, щільно притуленими до тулуба, руками й ногами обличчя, грудну клітину й живіт від можливих неприємностей. Брунова машинальна реакція була не зайвою, хоч він падав недовго, але спина і лівий бік встигли відчути кілька болючих дотиків навіть через товстого светра й цупку тканину туристичної куртки. Впав Бруно лівим боком на свого кошика й геть його розтрощив, під тілом відчув не м’яку землю, а майже тверду підлогу, обережно розплющив очі й кілька секунд почекав, поки вони трохи пристосуються до темряви несподіваної пастки. Темінь трохи розріджував потічок віддаленого денного світла, воно мляво точилося зверху через невеликий отвір, якого зробив своїм тілом Бруно. З того проламу ще падали на нього маленькі грудочки лісового піщанистого ґрунту із сухим листя впереміж із глицею. Приміщення, до якого потрапив Бруно, було вузьким, від підлоги до поверхні могло бути десь зо три метри, чи трошечки більше, така собі невеличка пастка на хижака, або підземна в’язниця на одного бранця, або земляний мішок на двох страчених. Мішок мішком, але у малому замкненому просторі зовсім не відчувалося задушливости, вочевидь, через те, що звідкись відчутно тягло вогкуватим протягом. Бруно стиха лайнувся, що у нього наразі немає ліхтарика, бо слабеньке полум’я запальнички не хотіло йому допомогти огледітися, воно не могло й само втриматися через той самий протяг. Тоді він обнишпорив швиденько всі свої кишені й відразу пошкодував, продовжуючи незлу лайку, що там не було ніякого папірця чи чогось подібного для підпалу яскравішого світла, крім пачки цигарок. Коли Бруно подумав про недосяжну можливість зробити імпровізованого смолоскипа з паперу, то мимоволі згадав паперову рурку зі згорнутої туго ґазети у руках Марти – її б справді вистачило. Брунові нетерпеливилося зрозуміти, до якої ями він втрапив, хто і в яку давнину пообшивав стіни товстими дошками, які, щоправда, були зчорнілими і позеленілими, вони підказували бранцеві всім своїм виглядом, що краще їх не торкати, бо прогнила за багато років деревина могла не витримати. Тому він не став сіпатися, присів і почав обмацувати стіни ретельно, але повільно і лагідно, поки не відчув порожнечу за спиною, звідки і тягся вогкуватий протяг – отвір був достатній для того, аби спробувати податися далі, пошукати іншого виходу зі несподіваної пастки. Але не став Бруно робити ніяких сміливих спроб у тому напрямку, бо там було й зовсім темно, а до того ж, його зупинила думка про те, якщо не витримало перекриття над цією ямою, то невідомо в якому стані перекриття може бути там, де над ним багато товстіший шар ґрунту. “От, сучій сину, хтів себе перемудрити, не повірив сам собі! А коли б і повірив, що є близька небезпека, хіба ж я міг порятуватися, все рівно я крізь землю іще не навчився добре бачити!” – Бруно почав було себе ганити і одночасно співчувати собі з того, що вскочив до халепи, з якої навряд чи зможе видряпатися самостійно, але ж треба йому ще знайти спосіб, як подати про себе звістку Орестові з Мартою. “Може з розтрощеного кошика зробити невеличке багаття?” – почав міркувати над першим варіантом, який видався Брунові наче єдино можливим у цій затісній мишоловці, але за якийсь мент згадав дідька з усіма відьмами та їхніми підступними пастками, бо тонкі лозинки, з яких було колись ізплетено кошика, були настільки сухими, що мали б ураз спалахнути і згоріти на попіл без диму, а треба ж, справді, якогось курива пустити густого і високого, аби здалеку побачили його Орест із Мартою, але ж одночасно й самому не наковтатися того диму до непритомности...

7.
На той час, коли Бруно майже заспокоївся від зустрічі зі несподіваною халепою, і почав розмірковувати спокійніше, як йому не вилізти, а хоча б подати з тої глибокої пастки про себе звістку інакше, результативніше, ніж марно горлати надалі, оскільки це він зрозумів вже після першої спроби, тому і не став рвати голоса даремно, намагаючись догукатися Ореста з Мартою. Вони ніяк не могли почути його прохання, і через те, що значно віддалилися, і через те, що були надто зайняті своїми розмовами, які не мали торкатися Брунових вух. Тому і відірвалися вони змовницькі від Бруно, наче мимохіть, тому, начебто, і не помічали за своїми жвавими балачками про місцеві дивовижі, його поступового відставання, а згодом і справді не звернули уваги на Брунове зникнення. Попередні Брунові спостереження за поведінкою Марти чи новішого знайомця – пана Ореста, були всуціль автоматичні, мимовільні, від яких він намагався найчастіше просто відмахнутися і над якими навіть зрідка кпинив. Він почав звикати до Марти непомітно для себе, навіть вірити в її щиросердне ставлення до нього, намагався переконати в цьому себе, іґноруючти весь свій попередній досвід, набутий за роки активної участи у небезпечних таємних операціях по білому світу. Він мав від пощезлої імперської влади досить пристойні, як на погляд пересічного платника податків, її ж державні нагороди та платню. Щоправда, ті гонорові нагороди за потаємні героїчні

читати