Завантажити

церквички, котра тьмяно громадилася з невідомих часів край села. До нього можна було дістатися легковиком, але з деякими дорожніми пригодами. Від з’їзду з бруківки, майже придатної для їзди, до гірського села ще треба було подолати близько двадцяти кілометрів зовсім поганенької кам’янистої дороги. Вона була вузька і звивиста, з численними крутими підйомами та узвозами, на нерівностях якої Бруно ледь не побив своєї автомашини. На Брунове водійське щастя майже за дві години напруженої, на самих нервах, їзди тим камінням, що було безладно розсипано вузькою стрічкою під майже сторчовими стінами гірського пасма, не стрілося назустріч жодного транспортного засобу. Саме на водійське щастя, бо на деяких звужених місцях отакої ганебної подоби на дорогу не було б як розминутися. Але й подоба дороги закінчувалася зразу за верхньою сільською околицею, бо далі починалися густі ліси на крутих гірських схилах, де можна було проїхати лісовими просіками лише кіньми, або тракторними тягачами...
Пан Орест виявився таким собі кремезним чолов’ягою, але вдоста рухливим, і перебував на невизначеній межі прожитих років, десь так поміж п’ятьма і шістьма десятками літ, хоча, цілком можливо, він міг мати і трохи більше, може, навіть і трохи менше, але Брунові було важко визначити точніше його вік через спортивну статуру, густу засмагу обличчя, довге волосся з-під крислатого капелюха. На його скронях, як і в густих чорних вусах, зрідка проглядалися тонкі срібні павутинки сивини. Ввічливий, усміхнений, навіть дружній, хоча нічого з тих зовнішніх ознак привітности не проглядалося в його зосередженому погляді. Зумисне він не уникав дивитися у вічі Брунові чи несвідомо, але їхні погляди ніяк не могли стрітися. Можливо, пан Орест був надто втомленим, або чимось стурбованим, проте намагався, долаючи власні негаразди, бути зі своїми майбутніми постояльцями коректно ввічливим. Наразі Бруно і сам добре натомився, а попереду на них ізнову чекала інша дорога і, зі слів пана Ореста, зовсім не легша. Випадковою була така поведінка пана Ореста щодо свого новоприбулого відпочивальника чи щось у тому могло ховатися, Бруно вирішив відкласти на потім...
За допомоги Ореста Бруно запаркував свого авта за надійними ворітьми у ґаражі місцевого пароха, який відразу погодився поберегти лискуче залізяччя, навіть за зовсім невеличку платню. Прибульці не стали гаяти часу на балачки за чаєм і на оглядини села та давньої церквички, як то був запропонував їм ласкаво панотець, а враз подалися вгору кіньми господаря, проте на втіху люб’язному священикові пообіцяли обов’язково скористатися його щирими послугами на зворотній дорозі. Про можливість подолання крутих доріг до пансіонату кіньми у реклямному проспекті “Райського затишку” був прямий натяк у рядках, де гонорово сповіщалося потенційним відпочивальникам посеред інших послуг цікаві прогулянки кіньми просто неба гірськими крутими стежками, суворими лісами й квітчастими полонинами...
Коли вирушили, Бруно з подивом довідався, що Марта почувається досить вправно в сідлі, і коняка під нею видається настільки слухняною, наче стрілася вона із Мартою не сьогодні вперше, а ходила під нею ще з давніших часів і саме цими крутими стежками. Захотів було скинути до Марти кілька компліментів, проте вирішив сприйняти це відкриття незворушно...
Чомусь Брунові спогади подій вчорашнього дня здебільша зачіпали Марту, її поведінку на краю людської цивілізації, бо вище за умовною межею між різними світами були лише дикі безлюдні гори. Його вкрай здивували балачки Марти із паном Орестом короткими фразами на скорострільному місцевому діялекті, який попервах здався Брунові зовсім віддаленим від столичної говірки, якою він звик послуговуватися, навіть із закордонними краянами він знаходив порозуміння, а тут звучали зовсім інші слова. Навіть ті, які були схожі до знаних, відрізнялися, наче тут була насправді якась інша, хоч і дуже споріднена, мова. Але ж Брунові була вдивовиж не сама розмова, а те, що Марта цим діялектом володіє вільно, перемовляється з паном Орестом досить невимушено, без ніякого заїкування. Пояснити можна було лише давнім з місцевим людом, хоча вона виросла десь надто далеченько від цього гірського краю за кількома морями і цілим океаном. Тішилися Орест з Мартою, чи сталося це у них мимохіть, чи вони загомоніли між собою так, аби Бруно не зміг із їхньої балачки нічого зрозуміти, він не став заглиблюватися, як і свого подиву він теж не виказав нічим, сприйняв, як щось належне, роблячи вигляд, що уважно придивляється до місцевих красот. Коли вже вони подалися у ці гори відпочивати з прицілом на два тижні, то не треба йому з першого дня витрачати свої емоції на перші неприємні враження, так заспокоював себе Бруно, ото просто дається йому взнаки втома і трохи – почуття голоду. Вони підвелися в мотелі зранку ще до сходу сонця, за кавою перехопив замість сніданку лише невеличкого бутерброда. А хіба це має бути для нього дивовижею – важка дорога, коні, трохи дивна поведінка Марти з Орестом, тут

читати