Завантажити

спірним твердженням, а не сперечатися, бо є тому й сьогоденні незаперечні підстави – більшість внутрішніх війн між громадянами у своїх країнах нині точаться найчастіше під його іменем, хоча і дуже далеко відійшли його послідовники від його давніх писань. На жаль, постулати будь-якої релігії у своїм розвитку найчастіше або химерно переінакшуються, або забуваються повністю пізнішими адептами, які стають у покрученій вірі аґресивними до будь-якого найрозумнішого у своїх арґументах супротивника. Вони його не чують...
Свого часу Брунові неодноразово (і кожного разу він звався інакше) доводилося навчати бойової майстерности цілі ватаги молодих повстанців, котрі себе гонорово називали марксистами, хоча до прибуття до лісових таборів ніхто з них жодного рядка з багатотомного доробку отого давнього бороданя навіть не намагався прочитати чи просто потримати у руці, відчути її вагу і вагомість, як дехто показово на людях іноді тримає у своїх руках Книгу книг, або покладає на неї правицю заради підтвердити щирість своє клятви не порушувати законів людських і Божих. Інколи це відбувається лише показово для реклямного фільмування, а коли і вимушено, аби скріпити присягою нещиру клятву говорити щиро правду, чи просто обіцяти довірливим виборцям дотримуватися певних законів, ба, навіть, кожної статті самої Конституції Держави, якою б вона несправедливою чи навпаки – шляхетною не виглядала на хлопський розум простому громадянинові республіки чи подібному підданцю спадкоємного монарха, проте життя не така вже проста штука і для тих, хто клянеться, і для тих, хто без клятв поводиться щиро і справедливо до ближніх своїх. Хоча, нехай вибачить мені Творець, але так вже було у створеному ним світі, що і Свята Книга книг теж інколи була приводом і знаряддям для таких самих братовбивчих війн...
Збиралися найчастіше такі войовничі осередки затятих молодих марксистів у далеких від великих міст і здебільша непрохідних тропічних лісах, де влаштовували свої навчальні бази і криївки для зализування ран після невдалих повстань чи одноразових партизанських нападів на державні установи чи філії приватних банків, що траплялося частіше. Різно діставався свого часу до тих бойових формувань військовий інструктор з далекої країни: коли непрохідними болотяними стежинами зі незворушним провідником, коли вузькими гірськими стежками над крутими проваллями, інколи стрибав з літака серед ночі. Одного разу Бруно упав із неба на парашуті до густих гірських хащів настільки невдало, що довго провисів у непритомности на гіллі розлогого дерева, поки його знайшли партизанські розвідники. У темних пралісах, вологих і парких, насичених кровожерливими хижаками, крокодилами, пітонами, що вже згадувати про різну дрібну отруйну комашню чи підступне гадюччя, були здебільша початкуючі юні марксисти, котрі ще тільки намагалися відростити на своїх підборіддях хоч щось подібне до бороди, вони були юні та завзяті з нестримною жадобою навчитися перемагати, а наразі перед збентеженим Бруно у глибокому начальственному кріслі сидів його бородатий шеф і суворо поглядав мудрими очима.
Нехай в Макса борода була не такою кудлатою на всю широчінь грудей, як у того давнього вченого, а невеличкою і гарно підстриженою у модному салоні, але ж цей Макс-Маркс накопичив за якийсь десяток років капіталу значно більше, ніж могло бути у справжнього Маркса за все життя, до того ж Брунів шеф не позичав ніколи і ні в кого й ламаної копійчини, це теж було серйозним арґументом на противагу кабінетній мудрости того давнього економіста з нахилом до філософії з усім його довгим житієм на утриманні добросердного приятеля не лише його самого, але й всієї його родини...
Бруно тоді було намислив запручатися, намагаючись ледве не втекти геть з Максового кабінету, хоча б думками, але десь подалі від нагло посталої необхідности надати конкретну відповідь одразу шефові та його небозі – своїй настирній напарниці, яка раптом відкрилася перед Бруно якось зовсім інакше, ніж за цілий рік спілкування...
Марта ізнову з усіх сил нервово ляснула скрученою товстою ґазетою – розмазала чорною плямою по білій стіні чергову необережну муху. Бруно було хотів їй зауважити, що вчора на останній перед підйомом вгору заправці пального він нахапав з вітринної розкладки різного чтива, хапав поспіль усе, що було, навіть застарілі видання, аби часом не занудьгувати на відпочинку від незвичного для нього неробства, лише дихаючи чистим гірським повітрям. Сподівався, що можна буде колись у своє задоволення погортати ці розважальні часописи, особливо один і саме той, з якого Марта зробила собі грізну зброю, бо на кольоровій лакованій обкладинці того видання білозубою усмішкою до читачів звертався сам депутат Макс, власною персоною, зафільмували відомого народного депутата для того видання на тлі старовинного музейного будинку з порцеляновою філіжанкою гарячої кави в одній руці та товстележною сиґарою у другій (на світлині було видко навіть легку пару з філіжанки та тоненьку цівку диму від

читати