Завантажити

вимушених втеч до далекого затінку те, що напарником до нього шеф приставив моторну і достатньо привабливу молодицю, не дуже балакучу навіть у ліжку, але досить тямущу в багатьох питаннях стосовно їхньої спільної делікатної роботи; відчувалося, що пройшла вона десь добрий вишкіл, навіть колись побувала у заміжжі, може й двічі, але вона не розводилась перед Бруно про своє минуле чи теперішнє, як і не ділилася думками щодо майбутнього. Через те вони ніколи у балачках між собою не зачіпали жодним словом нічого з тої проблематики, яка не стосувалася деталізації конкретного завдання. Ніяких сторонніх емоцій – все сухо і діловито, такими встановилися їхні стосунки практично з першого дня знайомства. Все робити лише в ім’я справи. Навіть до спільного ліжка Марта запросила партнера сама ще під час першого візиту на далекі острови якось сухо буденно, пояснюючи Брунові мотиви своєї пропозиції зовсім коротко і раціонально тим, що так набагато краще для конспірації та для контролю за можливими ворожими нишпорками. Бруно й оком не змигнув, коли вона запропонувала оселитися в одному номері. Щоправда, після повернення з кожної відсідки додому вона трималася з Бруно показово відсторонено для всіх Максових працівників і для самого Макса, знову пояснюючи Брунові, що не треба давати зайвого приводу шефовим найманцям для розпатякування пліток, а самому Максові для надмірного неврозу, бо ж у нього було давнє застереження щодо недоцільности близьких стосунків між його працівниками. Бруно знов не сперечався, хоча і бачив величезні дірки у примітивному маскуванні, оскільки весь офіс хоч і пошепки, проте пліткував, а згодом виявилося, що Марта не була щирою, але те стало зрозумілим Брунові багато пізніше...
Марта, яка була небалакуча і незворушна до будь-яких сантиментів і завше контролювала свої слова, навіть у ліжку, проте одного разу злегка прокололося, коли у розмові з Бруно про те, як можна витонченіше виконати нове розпорядження від шефа, вона його назвала мимохіть дядьком Максом. Бруно тоді зробив вигляд, що не помітив прикрої обмовки своєї напарниці. Тільки трохи пізніше, як проминув якийсь час, він зовсім обережно, немов також у мимохіть, поцікавився в інших колеґ з давнішого Максового оточення щодо правдивости тої обмовки своєї напарниці. Марта дійсно була небогою шефа, з’явилася тут вже більше року невідомо звідки, здається, що з-за далекого кордону, бо часто туди і нині виїздить. Те, що вона закордонного походження, то так вирішили Максові працівники бо в перші місяці її закордонність нагло викривала нетутешня вимова, але вона досить швидко позбулася свого акценту...
Те, що Марта є надзвичайно вправною до засвоєння різних мов, Бруно і сам побачив, коли довелося попоїздити разом із нею різними усюдами. Вона зрідка дозволяла собі знімати сувору пунктуальність, жорсткість у стосунках при виконанні чергових Максових акцій, але під кінець “відпочинку” на якомусь острівці, коли поступала з краю команда на повернення напарників додому, вона могла й повеселитися, навіть випити трохи за край. Ось, тоді вона й пожартувала із Бруно, коли проголосила навзаєм тосту цілу промову говіркою місцевих креолів. Бруно геть нічого не второпав з тої палкої балаканини Мартусі, лише відчув, що кілька речень прозвучали надзвичайно правдиво, бо ж саме так зверталася до нього з екрану дикторка з острівного телебачення...
Марта по приїзді до краю без особливих труднощів увійшла в тему більшости Максових зарубіжних оборудок, часто затримувалася із ним наодинці, кожного разу вони радилися досить довгенько, вочевидь, небога викладала дядькові додатково якусь конфіденційну інформацію, можливо, і щодо персоналу. Всі рекомендували Брунові щиро, хоча до тої контори слово “щиро” не пасувало, що шефовій родичці ліпше зайвого не казати. Бруно зразу зафіксував інформацію на потім, якщо колись надійде для того слушна година. Крім того, Бруно зрозумів, що Макс вочевидь щось добре прорахував наперед, коли приставляв саме Марту до нього. Можливо, що й тодішня обмовка напарниці була зовсім не обмовкою, а відкритим, попередженням, навіть спробою чергової перевірки Бруно на зайвий потяг до допитливости у тих речах, де треба більше мовчати, може, насувалася для них досить ризикована й більш притаємничена робота. Все могло статися, та Брунові було ні до чого перебирати наперед можливі варіянти, бо знову вирішив для себе якнаймудріше – коли шеф вважатиме за потрібне, то він сам про все розповість, а поки треба бути дещо уважнішим, і нехай все йдеться так само, як воно йшло до сьогодні. А до завтра іще треба спробувати дожити, хоча на таке рішення було в нього цікаве філософське пояснення: - “Все ‘дно до завтра ще ніхто і ніколи не доживав, кожен, прокидаючись після ночі, кожного ранку наївно гадав, що він, ось, і досяг того жаданого завтра, проте зразу, як тільки поверталася до запаскудженої снами голови здатність реального мислення, то виявлялося, що воно ще чи вже – ізнову вічне сьогодні, від якого не втечеш, хіба що до іншого виміру, можливо, що

читати