Завантажити

там зовсім інакше точиться час...”
Виважений, безпристрасний, не здатний на емоційні вчинки, лише на холодні розрахунки – таким Бруно уявляли всі, таким він і сам звик бути за багато років своєї надто специфічної роботи, але чомусь почав непокоїтися напередодні закінчення першого року своєї служби у Макса. Тривожне почуття народжувалося десь у глибинах його підсвідомости, ще згадувалася відверта відповідь шефа з приводу заміни клікухи, бо тодішня Максова відвертість могла здатися необережним учинком, бо підлеглий міг замислюватися. Тобто, гадав собі Бруно, інші працівники звикли лишень до постійної зміни зовнішнього вигляду найдовіреніших осіб депутата Макса, бо ж звали тих осіб однаково ще й до першої Максової каденції у парламенті, іншим працівникам було зовсім байдуже до того, чи схожі чи не дуже подібні на вигляд оті всі Бруно. Неспокій чіплявся за нинішнього Бруно ще й з тої причини, що він так і не зміг достеменно винишпорити за цей час, де, як і як часто у Макса могли щезати всі попередні Бруно, так і скільки їх було за весь минулий час. Так, тільки дещо, майже легенькі натяки, крихти з перетовченого скла, з яких не відтворити бодай малого фраґменту старої мозаїки...
Завжди на неспокій були абсолютно обґрунтовані підстави, як згодом аналізував Бруно, що то були йому попередження його ж підсвідомости задля того, аби завчасно він міг поберегтися, уникнути небезпеки, яка надто близько підкралася до нього. А ще наближувалася роковина зникнення Довбні, в якого він теж прослужив трохи більше року. Довбня його запросив до себе за рекомендацією когось зі своїх давніх колеґ-комбатантів, бо й сам колись служив у формуваннях спеціяльного призначення ще за часів імперського панування, запросив після чергового скорочення чисельности аґентів спецпідрозділу. Бруно там протримався і собі на подив досить довгенько, тому знав, що то лише офіційно було названо скороченням, аби підсолодити звільненому працівникові гірку піґулку відбраковки, де зважували зверхники і на віковий ценз, і на наявність поранень, і на можливий неґативний вплив попередніх, навіть цілком вдалих, операцій на психіку аґента, і ще на багато інших подібних чинників. Хоча Бруно знав, що жоден із них окремо не міг вплинути на закрите рішення спеціяльної комісії щодо його скорочення (відбраковки), але ж сукупно вони могли потягти на такий прикрий для спецаґента результат. Може воно і на краще для нього сталося, заспокоював тоді себе Бруно, оскільки отримав у свої майже молоді роки досить пристойну пенсію, якщо порівнювати з основною масою пенсійного прошарку трудящого суспільства, і необмежену можливість приробітку до неї, навіть ще не запізно було спробувати йому створити порядну сім’ю...
Довбня легко умовив відставного офіцера загону спеціяльного призначення трохи зачекати на спокій, а підробити у нього на більш забезпечене життя для майбутньої родини. Наприкінці своєї служби у Довбні він потрапив у невеличку аварію зі своїм автом, вислизнув із неї не дуже прим’ятим, бо врятували йому життя паски безпеки і повітряна подушка, хоча трохи згодом од тої аварії його теж могло затягти разом із тодішнім шефом до реальнішої загибелі, але ж Довбня чомусь не залучив його до своєї останньої операції вже на останньому її етапі. Може тому, що вважав свого бійця не зовсім придатним до складних перегонів опісля недавніх травм, або ж, скинулося раптом на думку Брунові, що міг мати певну рацію і Макс, коли висловив перед Бруно свої міркування щодо хитрої втечі Довбні, яку він тільки майстерно замаскував під трагічне зникнення, бо надто швидко і вправно була кимось перетасована його мережа різних фірм. Бруно знав, що напарник Довбні, з яким Довбня тоді вирушив до потаємного схрону на степовій рівнині по стародавні скарби, кілька місяців після зникнення товариша відлежувався під наглядом лікарів у закритій психушці, тому не міг керувати досить складним процесом переґрупування складної бізнесової структури, але що там гадати – було та спливло. Схотів було Бруно якось провідати того стражденого, після його виходу з лікарні, або когось іншого, але ж Макс наче випередив Брунові думки, скинув Брунові пораду-наказ за чаркою, що не рекомендує своєму помічникові шукати когось з попередньої роботи, бо за ними ще стежать певні служби, бо щось у тій історії зі зникненням Довбні не зовсім чисто, навіть справжня чортівня у тій місцевості плутається між людей, бо ж у тих самих місцях незадовго перед Довбнею теж загинуло кілька людей при подібних загадкових обставинах. Одного з тих, хто вижив, теж тримають у спецлікарні для неповних розуму й досі. Але про обставини загибелі першої групи шукачів скарбів не треба було Максові пояснювати Брунові, бо ж детальніше він би і сам розповів, оскільки там доклав свої вмілі руки Брунів славний попередник, якого тоді на роботі у Довбні всі колеґи зазвичай звали Малим. Дійсно, нема чого робити там ані теперішньому Брунові, ані тодішньому Малому – було і спливло... Ще нервувала Бруно обставина, що найдовіреніших помічників у

читати