Завантажити

вберегти очі від тонких гілочок з дерев, котрі перекривали в деяких місцях стежку і починали зрідка хльоскати по обличчю, але Бруно не підвів голови від конячої гриви й коли минали відкриту сонячну галявину. Хоча постріли вже залунали досить часто з усіх сторін, та жодна ворожа куля, крім першої, що скинула з його голови капелюха, не зачепила ні Бруно, ні коня. “Чи не холостими намагаються налякати мене вражі діти? Що вони, паскуди, собі намислили? Просто так їм мене не схопити, а дзуськи їм!” – тільки й встиг подумати Бруно, та зразу відчув, що нагло помилився, бо щось його тої миті вдарило і досить боляче трохи нижче спини, і він майже відразу прокинувся, але довго нервово струшував з голови липучі шматки того неспокійного сну, бо ще ляскали звідтам, з того лісу, з тої маячні вслід йому поодинокі постріли...
Відлуння зі стрілянини вже звучало приглушеним, але здавалося Брунові схожим до справжнього, навіть біль у сідниці була справжньою, бо наштрикнувся він на якусь коробку, що невідомо як потрапила під його ковдру між ним і стінкою. Нарешті поволі почало повертатися почуття реальности – ніхто вже не стріляє, а щось невідоме гучно і дуже подібно до справжньої стрілянини ляскає раз по разу в сусідній кімнаті. Оті невідомі звуки, які спробували підняти Бруно з ліжка поступово ставали все менш схожими на постріли, тому Бруно й зовсім заспокоївся і почав згадувати події вчорашнього дня, знайомство з господарем “Райського затишку”, смачну вечерю з доброю селянською горілкою. Той напій був або ж надто підступним, або ж його було забагато, як на одну вечерю. “Дурне говорять у народі, що ніколи не буває забагато горілки, а завжди буває замало закусі, бо вчора закусі виставили господарі набагато більше, ніж можна було із нею спожити оковитої,” – всміхнувся до себе першою реалістичною думкою Бруно і спробував нарешті підвестися з ліжка. Воно вороже зарипіло, коли він став з нього підводитися та, коли зумів нарешті трохи відірвався від матраца, ліжко враз ізнову притулилося отим своїм матрацом з липким простирадлом до Брунової спини. В сусідній кімнаті гучно ляснуло двічі поспіль, потім прочинилися двері з розгніваною Мартою, вона тримала згорнутою в тугу рурку ґазету в правій руці:
- Як ти можеш спокійно спати, дорогенький напарнику, коли мухи в’ються чорними хмарами, злючі й кусючі, наче зовсім голодні? Невже вони тебе не дістали, а ти ж добра для них пожива? Дорвався вчора до “детанта-розслабухи”, як іноді липне дурний до мила, теж мені приїхали сімейною парою відпочити до “Райського затишку”! Теж мені затишок у раю, якщо ти почнеш отак розслаблятися кожного Божого дня?...
Марта також знала улюблену приповідку їхнього шефа. Він несподівано розщедрився і преміював обох виконавців недавніх і дуже успішних акцій двотижневою відпусткою, сплатив господарю гірського пансіонату “Райський затишок” зазначену в реклямному буклеті суму за користування всіма послугами у цій просторій гірській садибі. До цієї поїздки у гори Брунові доводилося відпочивати на островах, у готелях Парижу чи Риму, чи менш примітних столиць. А шеф почав спокушувати його принадами “зеленого туризму”, модною новизною, що тільки почала набувати у країні перших прихильників. Спокусив легко, бо цього разу Брунові було зовсім байдуже, де відпочити, аби було менше роззявляк довкола, менше галасу і менше надокучливих невідчепних принад цивілізації. Останнього разу акція була не тільки вдалою, але й вклалася майже зовсім у занадто вузькі й суворі для будь-якого бізнесу межі правового поля, того поля, про недоліки якого нині стало поширеним не просто казати, а й вимагати рішучих змін до застарілих законів. А у них відбулася надзвичайно прозора оборудка, після такої не треба було чекати від постраждалого конкурента оголошення війни. З майбутнього прибутку Максової фірми було трохи проавансовано кількох середнього ранґу державних службовців на різних етапах оборудки, які поділилися деякою інформацією зі своїх робочих тек під ґрифом “цілком для службового користування”, від чого і стала та оборудка надзвичайно прозорою, але попервах тільки для Максової команди. Коли розвіється мряка, яку створили за Максовою розробкою Бруно і Марта зі своїми помічниками, і та прозорість стане досяжною і для причетних бізнесових супротивників, то буде запізно тим, хто програв, щось вертати на висхідні позиції, чи цілком перегравати всю партію. Надто стане запізно, бо ще ніколи у другому таймі футбольного матчу не призначали судді пенальті за порушення правил у першому, навіть тоді, коли те нагле порушення сталося в межах штрафного майданчика і було зафіксовано телекамерою...
Якої б там не було ейфорії з тою останньою оборудкою, але вона не рятувала ситуацію з Бруновим самопочуттям, бо надто вдавалася знаку втома з цілого року служіння Максові, тому Брунові було наразі справді байдуже, де і як відпочивати, але на те звалилася додатково ще одна несподівана холера від Макса – остаточне слово не тільки мало бути за Мартою, але вона його вже й висловила

читати