Завантажити

невеличкого села, з якого дісталися вчора верхи до “Райського затишку”...
А час нарешті дійшов до кави, аромат якої вже почав звабливо лоскотати ніздрі, коли господиня з кухні винесла на таці порцелянові філіжанки з невеличким кавником та, про всяк випадок, свіжих вершків у прозорій скляній посудині, бо здалося їй, що Марті смакуватиме кава із вершками, і побачила з виразу обличчя панни Марти, що не помилилася. Бруно з Мартою ще не встигли досмакувати своєї кави, як з лісу верхи на коні повернувся господар. Зіскочив хвацько неподалік відкритої тераси, і після короткого вітання з гостями запропонував їм прогулятися лісом пішки, подихати свіжим повітрям, знайомлячись з дикуватими красотами довкілля. Можуть взяти із собою невеличкі кошики, бо після недавніх теплих дощів з’явилися нарешті вперше цього сезону молоді грибочки, лише справжніх боровиків можна поназбирувати повні кошики за якусь неповну годинку. Гості погодилися з усіма пропозиціями господаря без вагання, навіть із неприхованим задоволенням, оскільки вони приїхали сюди саме для активного відпочинку з прогулянками верхи і пішки, щоправда Марта зразу попередила господаря, аби він не відходив у лісі далеко від неї, бо вона зовсім зле орієнтується у будь-якому лісі, навіть у міському парку, якщо він трохи більший і густіший за скверика, до того ж, вона погано знається на лісових грибах, оскільки виросла у великому місті, де ніякої живої дикої рослинности вона не бачила ніколи крім підстрижених ґазонів. Пан Орест на відповідь тільки ввічливо підтакнув, що навіть мусить бути поруч панни Марти постійно у чужому для неї дикому пралісі, проте не спитав, мабуть, з тої самої ввічливости, де ж ті невеличкі ґазони можуть знаходитися. Хоча Брунові чомусь здалося, що Орест не перепитав лише через те, що достеменно знав і до того, де вона колись виростала і що вона за одна, але відкинув одразу геть смішну думку, бо вона дійсно видалася Брунові смішною нісенітницею...

6.
Густочервоні й темнобрунатні капелюшки молодих грибочків потрапляли на очі досить часто вздовж ледь примітної стежини, тільки нахилися і простягни до них руку. Вони виглядали зовсім штучними створіннями, які були мов зліплені з пластилину чи навіть намальовані вправним художником на світлому тлі жорсткуватих сіро-зелених мохових галявин, вщерть залятих сонцем, котре вже мало добігати незабаром обідньої пори, бо ж Бруно таки добре заспався цього ранку. Відсутність будь-яких слідів навіть нечастих відвідин лісу випадковими туристами чи відпочивальниками була засвідчена нетоптаною стежиною, не кидалося в очі побутовео сміття ані поруч зі стежкою, ані на близьких галявинах, навіть не проглядалося нічого за ближчими деревами і далі в лісі. Дивувався Бруно, яким чином і задля чого за давніх років комусь знадобилося збудувати велику садибу на такій віддалі від найближчого людського поселення, бо на той час не було у городян захоплення до зеленого туризму з усамітненням від міської метушні, смороду і гамору, бо на той час у містах панували люди, а не їхні гуркотливі та смердючі засоби до пересування захаращеними вулицями. Вочевидь, що давній забудовник, маючи пристойні кошти, був у той час або відлюдником, або поцінювачем гарних довколишніх краєвидів, краса яких розгубилася б через її надмірну кількість, але вона стиха приховувала свої потаємні принади, невимушено маскуючи їх у далеких серпанках між гірськими пасмами, у лісовому шумовинні. Вирішив, що потім поспитає в Ореста за дружньою вечерею, що то за дивак подався сюди колись, вирішив, але одразу і зауважив – якщо не буде стільки напиватися, як учора за вечерею, коли пан Орест вже і сам озвався на його думки:
- Ви, мої шановні гості, не дуже довіряйте місцевим красотам. Задивляючись на далекі гори та долини, постійно поглядайте собі під ноги. Хоч і не видко нині тут ніде слідів людських, та не завше так було. Я не про першого забудовника “Райського затишку”, бо той був диваком-самітником і, мабуть, трохи чи й зовсім причинним, хоча грошенята у нього водилися, бо ж такі химерні вигадки клав на папір, що люди з різних країн зачитувалися. Я отут, на безлюдді, пожив лише з рік і зрозумів, що той байкар мало що вигадував, лише перекладав на людську мову місцеві дива, домішуючи до них свої хворобливі фантазії, хоча мені мало що з описаного ним траплялося тут побачити. А зважте, мої дорогенькі, що прокотилася двічі цими горами війна, а потім ще кілька років місцевий люд партизанкою намагався боронитися від зажерливих зайд з чужих країв. А від тих колишніх людських діянь з’явилися де-не-де багато підступніші місця, що додалися до всілякого, яке з давніх часів плекала місцева чортівня. Будьте скрізь уважні, несподіванок тута є достатньо. Ви можете не вірити у потойбіччя та чорні сили, які звідтам зачіпають своїм паскудством людські душі. Для багатьох із тих диваків, котрі захоплюються паранормальними явищами, тут уся довколишня місцевість може бути експериментальним поліґоном. Диво на диві сидить, певно знаю. Треба лишень вміти дивитися і

читати