Завантажити

звершення, вручалися вцілілим бійцям теж потайки – зовсім у вузькому колі таких самих комбатантів з невидимого, не існуючого, фронту. Проте подібні фронти на теренах далеких країв були невидимими і неіснуючими лишень для переважаючої більшости підданців тодішньої войовничої Імперії, до яких зрідка надходили короткі сумні повідомлення про героїчну загибель їхніх близьких родаків “при виконанні службових обов’язків”, але де і як, того ніколи не сповіщали офіційні папірці. Жорстко працювали в ті часи імперські служби пропаґанди та політичної поліції, аби до пересічних громадян не доходило й частки правди про справжні події у далеких чи ближчих країнах, коли там зненацька виникали ані з чого криваві затяжні збройні конфлікти, про які скорше чи просто справедливіше було б казати, що на багатьох чужих теренах тривала повсякчас безперервна війна, аби задовольнити імперські посягання на світове панування. Багаточисельні загони так званих “воїнів-інтернаціоналістів”, а інколи й цілі дивізії, розкидувала за недавніх часів імперська влада по всіх земних континентах. Скрізь розкидувала, за винятком окремих невеличких тропічних островів, хоча не встигла доторкнутися і одного континента – Антарктиди, звичайно, бо на те, аби прихилити до себе багаточисельні колонії пінґвінів – тамтешніх абориґенів, ще не дійшли в Імперії руки, а, можливо, не вистачало грошенят чи практичного бачення, як ото їх можна використати з користю для себе...
Керівництво загону спеціяльного призначення вчасно помітило у Бруно нахил не тільки до влучної стрілянини чи мінування (розмінування) різних об’єктів, але й до специфічних операцій, де вимагалася від виконавця здатність до аналітичних досліджень з економіки та фінансових проблемних питань, до ризикованих бізнесових і, особливо, до стрімких нахабних валютних операцій, які могли досить швидко розхитати фінансову систему якоїсь середніх розмірів країни. Останнім часом саме тим доводилося займатися Брунові, але разом зі стріляниною та шаленими перегонами, бо ганялися за ним і його спомагачами поліцейські нишпорки різних країн і на модернових автострадах, і на лісових стежинах, і болотяним бездоріжжям. Даремно вони всі за ним ганялися, бо Бруно-везунчик завше вправно вислизав з будь-якої пастки, все отримувалося у нього доволі легко, невимушено, повертався він додому завжди з будь-яких закордонних операцій живим і без великих поранень. Тому і Довбня, Максів попередник, після закінчення Брунового служіння на державні структури, залучив його до своїх справ, тому і Макс так швидко вхопився за нього після зникнення Довбні...
Бруно набув у своїх авантюрних походеньках вельми пристойний досвід помічати підсвідомо найменші дрібниці з довкола, байдуже де: чи у лісових нетрищах посеред глупої ночі, чи серед сонячної спекоти між високими сипучими барханами. Він був здатним пересортувати їх для швидкого аналізу на прийняття єдино вірного рішення, тому завше йому таланило уникати небезпеки, відчуваючи і найперші ознаки тривоги, саме завдяки такому багатому досвіду зумів повертатися додому щоразу своїми ногами з будь-якого фронту, а про дрібні пошкрябини-поранення не варто згадувати. Досвід є досвідом, і він спрацьовує, коли постає нагальна потреба ним скористатися, але тут – у “Райському затишку”, посеред безлюддя, посеред мирної тиші, неначе на закутку в задалекій й зовсім нейтральній країні, захопила ласкава тиша до полону вправного вояка, котрий неоднораз побував на коні й під конем, а глибше затягла до ганебного полону підступна розслабуха. Затягла наче й мимоволі, але насправді дужо, бо ж він сам захотів отак безоглядно повірити, ба, навіть щиро повірив, що нарешті має можливість відпочивати тільки на своє задоволення, наче десь зовсім далеко за фронтовою смугою всіх його проминулих і навіть попередніх фронтів...
А Мартусини зазіхання були почасти йому не зовсім зрозумілими, часом вона вважала цілком достатнім для себе лише переспати в одному ліжку зі своїм напарником, не уникаючи ніжних пестощів, проте вже наступного ранку бути знову зчуженілою, а перед цією поїздкою вона раптом заявила про потребу вирішити “нарешті та остаточно”. Щоправда, під самий кінець першого року на службі у Макса іноді й самому Брунові стало видаватися, що шеф дійсно настільки прикипів до свого помічника, що й насправді був готовий породичатися із Бруно через свою небогу. Лише іноді таке приходило на думку Брунові, бо найчастіше його брали сумніви у щирості подібних намірів шефа, Бруно відчував якусь хитромудру підступність, чув її скорше підсвідомо, ніж міг побачити на власні очі. А пообкладали Макс зі своєю небогою “потенційного родича” червоними прапорцями надто вже затісним, завузьким колом, аби скоріше вполювати, ніж довше приручати, аби сам приповз у полон здаватися. У подібній, зовсім незвичній для себе ситуації Брунові вже треба було діяти якось інакше, ніж за всі попередні роки його крутих походеньок, але ж він не міг примусити себе сісти за аналіз останніх подій, бо тут він не бачив перед собою не тільки

читати