Завантажити

застереження щодо відьмацьких кілець, як мимохіть помітив подібне правіше стежки на невеличкій галявині. “Отакої, сміх та й годі – наче й дорослий доста хлопчик!” – Ураз звернувся до себе з веселою підначкою Бруно, справедливо засуджуючи свою нервову реакцію на порожні байки місцевого скоробреха...
Проте повністю відмахнутися від свого раптового замішання Бруно не зміг, бо чомусь не ставало йому до смішків, бо чомусь щойно він не зміг усе-таки зрозуміти причин витоків своєї несподіваної тривоги, яка мала бути справжнім попередженням можливої близької біди. Невже лишень через побачені грибочки у колі, яке пан Орест назвав чомусь відмацьким? Все Брунове попереднє життя, колись вільне босяцьке, а пізніше – військове суворе і залежне, коли він мусив миттєво виконувати будь-які несподівані команди, привчило здавна не сприймати на віру ніякі людські забобони, пересторожні прикмети. Ні, звичайно, що не зовсім усі перестороги, які здавен були відомі навіть пересічним представникам людства, ввижалися йому порожніми фантазіями. І Брунові теж не могло подобатися тринадцяте число, яке інколи ще й припадало на п’ятницю, його завше дратували нахабні чорні коти, коли вони перебігали дорогу саме перед делікатною роботою. Могли в нього викликати занепокоєння інші реальніші й достовірніші знаки, але таких було зовсім небагато. Саме вроджена Брунова спроможність передчуття, без ніяких оглядин до якихось народних прикмет, рятувало його неоднораз. Хоча Бруно не уважно прислухався до балачок пана Ореста, проте на застереження щодо відмацьких погроз у дикому лісі Бруно лише посміхався, але мимоволі, підсвідомо поставився з деякою увагою. Бруно з першого дня знайомства з паном Орестом відчував якусь невідповідність його тутешнього побуту з тим, що він може бути зовсім не тим, кого наразі удає перед своїми гостями – отакого собі місцевого селюка-горянина. Бруно ще здавен, бо так вимагала специфіка його заробітку, мусив постійно розвивати у собі здатність до більш гострішого передчуття можливої небезпеки, хоча і не зміг би нікому пояснити, чим таке передчуття може бути насправді з наукового погляду, але його неодноразово рятувала від тяжких ран чи від неминучої загибелі інтуїтивна підказка від своїх розвинених здібностей. Нехай хтось і міг би назвати ті випадки звичайним збігом обставин, але ж надто багато траплялося тих збігів. Бруно, коли мав досить нічим не наповнених годин під час тривалого й до біса нудного сидіння у схованці, тоді починав на самоті розмірковувати про суть живої природи та її верхівки – людини розумної, і завжди приходив до єдиного висновку, що сама жива матерія з її здатністю до розмірковувань є найпершим паранормальним явищем в усьому неоглядному Всесвіті. Так само поставив чітку крапку і щодо наявної гостроти власних здібностей – їм він має бути вдячним не лише через постійні вправи, але й ґенетичній спадковості, шкодував, що не зміг відшукати свого родоводу, свого живого давнього пракоріння, може бути, були серед його предків чаклуни та характерники... Сьогодні тривожне відчуття у Бруно вже з’являлося. Хоча б у недавньому сні, коли він учасно схилився, аби ворожа куля лише проштрикнула капелюха, а не його голову. Бруно енергійно струсонув головою, намагаючись позбутися тривожного навіювання щодо присутности поруч реальної небезпеки, аби віднести свої бентежні думки на наслідки важкої вчорашньої вечері з надлишком підступного питного, і спробував арґументовано заперечити пану Орестові на його забобонне застереження щодо неґативної дії на людину розумну відмацьких колець та інших страхопудів у цьому, за його словами, зачарованому лісі:
- Невже, пане господарю, грибочки, коли розсипалися колом, стали неїстівними, вже не кажу – отруйними. То задля чого ми взяли із собою ці кошики, ці ножики? Поназбирати отрути на смаженю? То чіпати цю красу, чи ні? – Голосно проказав у бік Ореста, якого стало не видко за густими чагарниками, а сам пішов до відьмацького місця, не чекаючи відповіді на свої глузи...
Бруно не відчув посилення небезпеки посеред “відьминого” кільця, переступив його без ніякого вагання і навіть трохи потоптався зі втішним задоволенням усередині кола, наче сонячний переможець у білому плащі над порохнявиною темної сили, потім іще трохи, лише на кілька кроків, заглибився до лісу – геть нічого. Він захотів навіть посміхнутися, весело покпинити зі свого недавнього тривожного передчуття можливого підступного нападу ворожої сили, але воно, хоча й принишкло, та все-таки не минуло безслідно, продовжуючи скімлити, як іноді ниє у нього перед настанням дощової негоди застаріла рана. Неквапом обернувся і поглянув у бік віддаленої стежки, на якій десь залишилися Марта з Орестом і було спробував гукнути у той бік навмання, що нехай вони зачекають на нього, бо він вертається до них на ту стежину. Став на невеличке підвищення з пружного моху і крутнувся на тій купині на одній нозі, як раптом відчув, що провалюється кудись до невідомої порожнечі.
Бруно автоматично скрутився своїм пружним

читати