Завантажити

чужим іменем людей розстрілювали. Кидали в криниці, а потім, щоб виглядати чистенькими й невинними, перебранців пустили під кулі. Можу навести приклад. У селі Горішньому ( це ж по-сусідству з вами) нам дали наказ розстріляти три родини забужанів. Цебто тих, хто був насильно висланий із-за Бугу. Тут вони поселилися у польських хатах, почали нормально господарювати і, щоб викликати у них невдоволення до місцевих, – ми їх повкидали в криниці. Спрацювали точно. Хто знав, що то робота не УПА, а НКВД? А потім той невеличкий загін в основному із стрибків ми підставили під кулемети.
– А ти що, не знав на що вони здатні? – це вже знову дівчина.
– Спочатку не знав.
– Тільки тоді дізнався, як руки по лікті в кров всунув?
– По лікті чи не по лікті, але, на жаль, всунув. І все через одного і того ж ..
– Піди до церкви, висповідайся. Так, як я після вступу в комсомол.
– Якби ж то так легко гріхи прощалися.
Запала довга мовчанка.
Чути було, як дощ лопотить по листі.
Вочевидь, він став крупніший.
– Нехрист я, батьку, нехрист.
– Як це розуміти? Бусурманин?
– Ні, я – з нехрещеної Руси. Є така. Там, де Дике Поле.
– Де Дике Поле, кажеш? Перемололо вас там, ой перемололо! Не доведи Господи.
– Що так то так. Але ми зовсім забули, що з нами ніжне і миле створіння.
– А звідки ти взнав, як мене звати?
– Бачу, ви ще й зараз не зовсім усвідомлюєте, чого ми до вас навідалися?
– Скажеш, – сказав фронтовик.
– Щоб знищити вас.
Запанувала довга мовчанка.
Десь недалеко тріснула гілка.
– Він мав убити вас, батьку, а я – Олесю.
– Мене? – здивувалася дівчина. – Не лякайте, краще навчіть мене стріляти – і я буду боронитися од таких, як ви.
– Ой треба, Олесю, і то негайно, – випалив якось зопалу хлопець.
– То хоч покажіть.
– Вбивати зовсім просто, тільки… – хотів простягнути Воронин пістолет дівчині, як його у повітрі хтось перехопив.
– Ані з місця! – і очі засліпило світло. Схоже, з ліхтарика.
– Руки догори!
Довелося підняти.
– Марш з нами!
Хтось навіть штовхнув Ярового.
Нічого не залишалося робити, як закинути руки за голову і рушити в темряву.

– Скажу вам, громадянине слідчий, що там, у повстанському таборі, до нас поставилися з недовірою. І я не дивуюся. Скількох сексотів їм заслали енкаведисти! Скількох відважних воїнів вони втратили через тих засланців! Велику недовіру викликав я. І це зрозуміло. Саме таких, як я, найбільше засилали в повстанський табір. Признаюся, мене навіть били. Особливо один. Але як він мене міг не бити, як ми йому повбивали обох батьків, обох братів і трьох сестер зґвалтували? Таких ображених з боку окупантів у тому таборі, як вони самі кажуть, досталь. Признаюся, не зустрічав жодного вояка, у котрого хтось од нас або од німців не загинув би. Тому вони мали право мене одразу вбити. Я заслужив цього. Надто вищими від мене були ті сільські хлопці з Волині. Духовно вищими. В них була Батьківщина, і вони її любили по-справжньому. Так люблять тільки патріоти. Для мене така любов була чужа і мені стало, як вам сказати, соромно (не те слово) перед тими хлопцями. Та й не тільки хлопцями. Там були й дівчата. Бачили б ви їх, громадянине слідчий, і ви раз і назавше покинули б свою гидотну роботу копирсання в чиїхось душах. Ви , напевне, впали б на коліна перед ними, як перед образами, і просили прощення.
– А ви просили?
– Щоб простили, мені, нехрещеному, треба було б увесь цей край проповзти на колінах межи тими хрестами, які тут виросли через нашу з вами, громадянине слідчий, жорстоку діяльність.
– Прошу вас, громадянине підсудний, не змішувати і не прирівнювати наші діяльности, як і не прирівнювати співпрацю з німцями до так званої боротьби з ними.
– Я знав, що ви мені в цьому заперечите. Але невже ви нічого не чули про бій під стінами монастиря?
– Де?
– В Новому Загорові.
– То був бій з поляками.
– Не перечу – і з поляками. Але головні сили там були німецькі. Навіть із танкетками й літаками.
– Не переходьте в жанр фантастики, громадянине підсудний. А по суті відповідайте. Нас цікавить, як вам у тому таборі повірили?

Він уже чекав вироку.
Хотів помолитися, але жодної молитви не знав.
І тому просив Бога, аби той його скоріше відправив у пекло. Сподівався, що там зустріне знайомих. І не одного.
Аж тут його беруть під руки і ведуть кудись.
Якийсь новий чин приїхав. Зі служби СБ. А тих, зі служби безпеки, усі боялися. Навіть самі повстанці. Навіть їхні зверхники, котрих іноді розстрілювали на горбочку біля берези.
Так недавно розстріляли курінного Сосенка за те, що нібито намагався вести переговори з німцями, аби здобути для повстанців зброю і ще щось відоме лишень службі безпеки.
Він – не Сосенко ,

читати