Завантажити

мене собою.
Переді мною звідкись виринули картини мого дитинства із симпатичним песиком. Чомусь найбільш виразною була ота з ним, голодним, на порозі.
А потім ще постріли комсомольських активістів коло хати і тужне скавуління, після якого він зник з подвір’я.
Це я добре пам’ятаю.
Як і те, що мене якийсь лихий дядько виганяв із хати: "Пошол вон!" Тоді, здається, я востаннє бачив свою маму...
– Не хочу, щоб його ім’я відійшло разом із ним. Хай воно буде моїм бойовим псевдонімом.
– Я підтримую, – сказав сотенний.

Мушу сказати, що нагадав сотенному Сіркові про отих фронтовика з дочкою, і вони також перейшли в мою (чуєте, як я кажу) мою землянку.
Пам’ятаю, якось ми всі – Олеся, її батько і я – чистили для усієї сотні картоплю на вечерю. Зайшов сотенний, подивився, як ми працюємо, і каже:
– Друже Петре (це, звісно, до батька), а яку картоплю ви залишили б на насіння?
Батько показав ножем на найбільшу.
– То що, малу їсти, а велику в землю?
– Так, – сказав досвідчений господар.
– І на другий рік так само?
– І на другий, і на третій, поки не виросте вся крупна.
Задумався сотенний.
– А що робити, як наша історія нас перебрала так, що велику клала під ніж, а дрібною висаджувала наш город? – нарешті запитав.
– Постаратися відшукати крупну і дбайливо її розводити. Хай спочатку то буде засаджена невеличка земельна латка. Потім друга. А там, дивись, і весь город підніметься буйним урожаєм.
– А що ж тоді робити з дрібною?
– Під сікач – і свиням!
Посміхнувся бувалий воїн і промовив:
– Іншого виходу нема?
– Нема.
Тільки тепер я помітив (бо до того все було якось у темноті й на нервах), яка Олеся. І відразу відчув (пробачте за банальність і, певне, сентименталізм), що без тієї дівчини вже не зможу не тільки картоплю чистити… Щоб прихилити якось її до себе, ніби ненароком підкинув у розмову, що той начальник, який щойно був у нас, – мій рідний дядько Григір Цибух. А отой найстарший СБіст – його друг Юрко Дериземля.
Тоді я ще не знав, що за статутом Української повстаньчої армії виголошувати справжні наймення, тим паче високих чинів, строго заборонено.
На моє сенсаційне повідомлення про рідного дядька, дівчина відразу ж розчулилася: "Невже?!"
А згодом потихеньку заспівала:
Молодий повстаньче,
Чого зажурився?
Чи ніченька темна,
Чи з дороги збився?
Ви не можете уявити, що робить із людиною пісня!
Та ще така!
Таких ми з вами у Дикому Полі ніколи не співали. Навіть тоді, коли там розпростерлася на всі боки вольная Махновія.
Ми навіть ніколи не чули таких.
Найбільша прогалина в нашому вихованні та, що ми з вами, громадянине слідчий, співали інших. Ті пісні як розбита штукатурка завалювали душу, з-під якої дуже важко вже вибратися.
– Громадянине підсудний, прошу не зсовувати з хворої голови на здорову і робити менше ліричних відступів. Відчуваю: скоро ви мені будете розповідати про свої сексуальні взаємини з тією панянкою.
– Отут то ви й видали себе, громадянине слідчий. У вашому оточенні це – норма. Бо і для вас, і для ваших жінок таке гниле середовище – звичне. Пам’ятаєте, як на фронті казали? "За негласним уставом для солдата – ППШ (цебто автомат з диском), а для офіцера – ППЖ (походная полевая жена)".
І для мене в минулому воно було нормальним. Одначе те оточення, в котре я щойно потрапив, виявилося зовсім іншим. Воно ґрунтується на повазі до жінки і шанобливому ставленні до неї. А коли ти любиш – не обов’язково одразу пхати руку під спідницю. Навпаки – тобі соромно за таку поведінку. І ще хочу вам сказати, що ні один старшина тієї "армії без держави" (не держави без армії) не завів собі ППЖ. За таке – вища міра покарання! Та й гонор офіцерський тієї народної армії того не дозволив би.
І ще хочу вам сказати, коли я був із тією бандою, котра нібито руками УПА нищила український народ, то ми після кожної успішної операції по ліквідації чесних людей жлуктили самогон "в диміну". Думаю, для вас цей термін перекладати не потрібно.
– А ті інші хіба не так робили?
– Знаю, що не повірите мені. Але наважуся згадати. Коли мені доручили піти за провіянтом у село, я там трохи затримався, бо якраз потрапив на весілля. Звичайно, я був не проти випити, але не пив, бо розумів серйозність свого завдання. Як запорожцеві поміж харчі мені всунули ще й пляшку горілки. Цю горілку я приніс у табір. Думав, на Покрову по наперсткові перехилимо з хлопцями. Що то "півштофа"11 – на сімох?
І що ви думаєте, щойно виставив на стіл – як тут сотенний Сірко. "Хто приніс?" – питає. Зрозуміло – хто. Племінник. Отже, племіннику – двадцять березових різок біля берези, а тим, хто бачив, як появилася пляшка – по десять. Скажу вам: то була найбільш поблажлива "березова каша" на той час у таборі. Мабуть, тому, що призначалася саме мені. Що не кажіть, а дядько дуже вболівав за здоров’я племінника – останнього

читати