Завантажити

ЙОСИП СТРУЦЮК
«ЧОРНИЙ ПРИПС»
Роман

Світлій пам’яті професора Джеймса Мейса

Споглянь, Господи, і подивися, кому Ти зробив отаке?
Чи конечним було, щоб жінки їли плід свій,
своїх немовлят, яких виплекали?
Щоб був у святині Господній
забутий священик і пророк.
Плач Єремії, 2:20

Він вирішив почекати до першої дня. Удосталь часу, щоб перекинутися словами. А вже хто прийде на іменини – його зовсім не обходить. Він не матиме можливости розбиратися хто винен, а хто – ні, бо переконаний: такого чоловіка, навіть у день ювілею ніхто порядний не відвідає.
Там збереться саме та компанія, котру, без винятку, можна під ніж пустити. Всю – на гурт. І невзабарі виявиться: якщо й помилився, то не дуже. Не даремно ж говорять: скажи хто твій друг – і я скажу хто ти.
Про рідних уже й мови нема. Тут усе переливається з покоління в покоління по жилах. Скисле молоко хоч перелий у десяте горнятко – воно залишиться кислим.
Дурна в тебе кров – у сина мудрішою не буде. Це – факт. Для прикладу міг би навести зі свого родоводу. Хоча би діда, котрий колись теж поглядав не в той, що треба, бік. Але не довго, правда.
Він приїхав на цю косу вперше.
Краєвид – чудовий: з обох боків море, а посередині – вузька смужка землі, радше піску. Здається, підніметься шторм, хвилі перекотяться потойбіч коси і все знесуть на своєму шляху. Але то лишень здається. Якби так траплялося – ніхто ніяких будівель тут не споруджував би.
А дача – то така річ, котра і за розвинутого соціалізму не кожному світить. Точніше, не кожному призначається.
Тільки партійній номенклатурі.
Правда, до неї належать і герої соціалістичної праці, але лишень ті, в яких мозолі хіба що в… Вибачте, за точну риму колишньому недолугому віршомазові – ви вже й так, напевне, здогадалися де.
Дачу Маланіна здалеку видно.
Вона – на підвищенні й ближче до моря.
А ще біля неї – дві берези. Оті дивні аборигенки з півночі. Неймовірно, але факт. Мабуть, тому, що Яків Федотович любить слухати «Бєрьози, русскіє бєрьози…» Особливо у виконанні Васі…Ну як його?.. «Что-то с памятью моєю сталось: всьо, что било нє со мной, помню…».
А тут – і забув.
Тут, на косі, не у всіх такі дачі.
Тільки в заслужених!
Правда, не заслужених працівників культури чи заслужених діячів мистецтв, а в тих, хто у бою з ненависним ворогом вітчизни (себто Союза совєцьких соціалістичних республік) заслужив шану й визнання. Та ще – купу орденів.
В Якова Федотовича їх – від одвислого підборіддя до пупа. І – навіть нижче. Якось і незручно рукою показувати – доки.
Іде чоловік на параді – метал телінькає як в упряжці "рускої тройки"!
Так і хочеться гукнути: "Ямщик, нє гоні лошадєй!"

Та ще Яків Федотович (а поміж своїми просто Яша , або дєда Яша) кожного літа як не огірочки, то помідори вирощує. Міг би й купити (невеличкі гроші), але що таки сам виростиш, то зовсім не те, що купиш. Заслужений пенсіонер уміє цінувати труд і сам трудитися уміє. І на відміну од інших – хоче. Це його, якщо хочете знати, хобі. Якщо по-нинішньому назвати.
А ще любить ловити бичків. Що-небудь насади на гачок – уже й клює. Як молоденькі студенточки. Стипендії мізерненькі, а жити хочеться. І при гарному вині повеселитися хочеться. Як-не-як – молодість.
Таких на своєму віку Яків Федотович поперевертав, нарахував навіть тридцять вісім абсолютно недоторканих. Звісно, до нього.
Ще з молодих років як увійшов у цей пірует – понині вийти з нього не може. Хоч і літа вже далеко не ті. Ой не ті! Хтось сказав: мої літа – моє багатство. Яке там у біса! Ще недавно, що тільки не виробляла йому Єлєна Афанасьєвна за його зальоти, а він їй: "Ти тоже не Марія Магдалина... Забула? Чи ніхто з тобою не желає вже?"
Як би там не було, а Яків Федотович сім’ї тримається. Можна сказати: типовий порядний сучасний совєцький сім’янин. Бо уподобав таке кредо: через те, що лежить, не переступати, а при вселюдді на голу березу не лізти. Тому діти від нього не відступаються, а внуки горнуться, як нічні лилики до теплого й затишного багаття.
Особливо на дачі. Тут усе якось по-свіжому, наче кожен день бруньки на деревах тільки й те роблять, що стріляють задовго до першого грому і жвавих сплесків риби в затоці.

Через те, що ювіляр чекав гостей, на територію дачі зайти було просто.
І він так зробив.
Зайшов – і з порога:
– Звиняйте, що без мімози. Зате з особливим подарунком…
На обличчі ювіляра таке повідомлення не викликало ні цікавости, ні тим більше здивування. Він тільки голову підвів. Мабуть, такого не чекав.
– Не

читати