Завантажити

не поступається, якщо прикинути уявно ліктями, навіть широкоформатним сідницям Катерини Антонівні, завідувачки їдальнею.
– А як він за тебе заступиться, коли за себе не може? – якось запитав Таїску.
– Не хвилюйся, тебе на поміч не покличу.
Не подумала що сказала. Ой і не подумала!
А він добре обміркував усе. І вирішив за будь-яку ціну, що незаймана не буде такою. І то невзабарі. Зробив же він це з Оленою Головач, Анютою Петрусенко, Юлею Рябунець і ще (не будемо перераховувати) з добрим десятком старшокласниць. А втім, як траплялися й молодші – не переступав через них.
Але як не заманював Таїску в пастку – не йшла туди дівчина. А потім почала навіть відверто підсміхатися над ним, зневажати його за оті залицяння-домагання. Інші стелилися під нього як трава під добре виклепану косу, а вона була… Та що там казати ...
Колись, бувало, боялася, аби її хтось не спрозорив1– завжди шпильку за пазуху застромлювала. Так, принаймні, їй ще бабуня Оришка раяла: "Ти, Тасю, як писанка, – остерігайся ока лихого".
Тепер дрібного до уваги не брала. Хоч очей тих недобрих не поменшало.
Якось перебивалася. Поки не довелося городи орати.
І тут – ніби спрозбрилася2, як прийшла на бригаду.
Кащей і каже:
– Проси в Полундри.
– Не розумію, а хто тут бригадир?
– Я – конюх, а бригадир буксирної бригади хіба не знаєш хто? Отже, коні за ним закріплені.
Вернулася додому і, як було, переповіла свекрові.
Той довго мовчав.
І, нарешті, зважився:
– Піду сам. Там же і мій кінь. Я його добровільно здав їм.
– Не йдіть, не принижуйтесь, – просила. А насправді боялася, щоб свекор не вибухнув і не розпочав у селі нову громадянську.
А він міркував по-своєму:
– Без коня город не обробимо. А щодо приниження, то… – чоловік розчепірив бороду, звів догори вуса і видавив із себе, – та власть нас уже так принизила, що ми нижчими вже не можемо бути!
І пішов.
І знайшов Полундру.
Той дуже уважно вислухав, перепитав скільки землі, де (ніби не знав) знаходиться.
Викурив одну самокрутку.
Потім другу.
А Цибух усе стоїть коло вікна, зрідка перевалюючись із ноги на ногу, і на шинелі ґудзика крутить.
Нарешті бригадир буксирної встав із стільця й каже:
– Хай взавтра Таїсія Максимівна прийдуть – домовимося, – і вийшов надвір, залишивши старого фронтовика в конторі.

Таїска ні взавтра, ні позавтра не прийшла.
І цілий тиждень лопатою перевертала землю.
Свекра на город не пустила.
– То моя проблема, – сказала, – і мені її вирішувати.
– Е ні, – не погоджувався Пахом. Матерився так, що лопухи на подвір’ї опускали вуха, але зарадити невістці нічим не міг.

Це було позаминулого року, а минулого весь город, що біля хати відрізали до колгоспу, і Цибухам уділили аж за ровом на пісках. Майже під самим Піщаним Кутком.
Пахом пішов до сільради, хотів дізнатися, чому так із ним поступили, одначе ні з чим вернувся додому.
– То все я, тату, наробила, то все через мене, – мовила невістка. Але свекор її ні в чому не звинувачував.
Принаймні, вголос.

І ось вони в хаті самі з дітьми.
Когось і не чекають. І ніби чекають.
Арсен мовчить.
І від Григора – ні звісточки.
Як подалися на пошуки роботи, так і слід замели за собою.
Де вони зараз? В Росії? В Білорусії?
Там голоду нема і заробітки, звісно, кращі. Але чи пробралися через кордон вони?
– Бідна Україна, раніше всі до неї їхали за хлібом, а тепер вона жебрачка й наймичка, – і Пахом пожбурив би, як годиться на Святий вечір, пшеничні зерна у стелю. Але тих зерен катма, як і куті з власним гречаним медом на столі.
І не заспівав, а заверещав:
– Нова радість стала, яка не бувала!
А потім ще раз повторив, тільки вже тихіше:
– Яка не бувала… За триста літ не змогла нас витопити у фінських болотах, переморозити в сибірах, перестріляти й перевішати, то вирішила мором переморити.
І виніс із комори глиняний глечик.
– Оце вода невісти самого Сонця. Вона дана нам на здоров’я, дана на радість, дана на щастя. Бо й сама невіста високого світила називається Дана. Цією водою лікують багато хвороб і відганяють злі сили. Хто нею вмивається, той буде гарним і вийде заміж тільки за хорошого чоловіка…
І ще говорив, говорив, говорив, як піп чи якийсь доморощений або й приїжджий агітатор.
Таїска тільки посміхнулася:
– А де ж ви, тату, її таку взяли?
– Кого?
– Ту воду.
Свекор не забарився з відповіддю:
– То ще моя небіжка її дістала. Але її можна і самому настояти, коли взяти з ополонки і поставити на підвіконня під місяць і зорі, аби вистоялася під ними сім ночей. Ото ж, прошу промити цією цілющою лиця, – сам занурив у глечик долоню і протер нею своє заросле обличчя.
Всі по черзі зробили теж саме.
Навіть Максимко.
Тільки Таїска якось неохоче.
– З Росією давно все відомо, а наші

читати