Завантажити

залишайся з Курдупелем. ( Всі давно знають, що Курдупель – це Максимко).
– І що буде?
– Підемо в Білорусію.
– А чому в Білорусію?
– Думаю, що там зустріну Арсена.
– І де ви його там знайдете?
– Думаю, що в Гомелі, або коло Гомеля. Принаймні, там мій знайомий ще з фронту живе. І я Арсенові про те казав.
– А чому ж він так довго не дає про себе знати?
– Значить, так треба… Або й не треба. Тут я вже не знаю.
Не відала, що на те сказати.
– Але не про те зараз. Зараз я мушу піти і пошукати щастя. Тобі з двома дітьми буде тяжко. Отже, я забираю старшу, бо дорога далека, – узяв себе за вуса, ніби підкрутити хотів. – Ми, Таїско, мусимо рятуватися. Звичайно, до Росії ближче, але туди нам зась – на границі заградотрядів понавиставляли, не пройдеш …
– А в Білорусію?
– Попробуємо.
Не мала підстав не вірити свекрові. І все ж запитала:
– А це надійно?
– А тут яка надія? – подивився на невістку. – Чекати, поки до останнього вимремо? Вже нема Рити. Ще тиждень, місяць і відійде Вірунька, Макс… Про нас і згадувати не будемо, – і одразу виправився: – Хоч ти ще теж молода… По всьому видно: вони… вони… – повторив свекор, – щось задумали і на другий рік буде ще сутужніше.
Не відає, що сказати.
– А де ж Григір?
– Як судилося йому жити – приб’ється до рідного дому. Як ні, значить, – ні. Така Божа воля, або ж така його доля після того Махна і Ново слобідського повстання. Село он вимирає. Вже давно не хватає дерева на труни – обмотують у що попало, а то й так закопують. Як здохлу скотину.
– Вже й не закопують.
– Бо нема кому. Ті, що залишилися, ради не дають. Та й скільки їх лишилося?
– А як же я, тату, буду без Віруньки?
– Ти будеш без неї тоді, коли не дозволиш мені її забрати з собою.
Довго думала.
І наступного дня думала.
І ще два чи три дні думала, поки сказала:
– То ми з Максимком приречені?
– Навпаки – врятовані. Вам залишаю відро пшениці і вісім засолених ховрашків. Чуєш, ховрашків? А це – м'ясо, яке я ще з осени заготовляв на чорний день… А якщо додати Тугая, котрого рано чи пізно доведеться… то вам харчу вистачить на добрих три тижні, а то й місяць. А за той час, думаю, ми з Арсеном заберемо і вас.
– Хай буде так, тату, але дорога у вас далека й нелегка. Чим на ній ви харчуватися будете?
– За нас, дочко, не бійся. Я тут дещо придумав. До того ж ми не якісь там курдупелі, – і легенько пальчиком пштикнув Максимка по носику.
– А як знайдуть у мене те відро пшениці, то запитають: де її взяла?
– Там же де і я, – подивився на невістку якось підозріло. – В отих самих ховрашкових коморах. Несподівано для мене самого я їх знайшов аж дві. Хай пробачать мені звірі, що по-людськи з ними поступив. Нині забирають зерно не тільки в нас, але й у них. Зате ви матимете провіянту на добрих три…
Не все було так просто і так непросто. Але це розумів і свекор і його невістка.
І все ж сказала:
– Що ж, з Богом, –і почала готувати клунки в дорогу.
У ту дорогу підігнало й інше. В селі вже боялися випускати дітей на вулицю, бо діти почали пропадати. А тут ще пішла чутка, що Дарина Хобот сусідську дівчинку зварила і…
П’яні міліціонери вивели жінку з хати і всю дорогу до сільради молотила по спині, по ногах, по голові, а та лишень реготала й повторювала: "Якби ви знали, який смачний холодець… з Катрусі! Якби ж ви знали!"
Люди шаленіли, кричали, накидалися з кулаками на жінку, тільки Ольга Тільна крізь зуби:
– Не того б’єте, гражданє страни совєтов.

Ранньої весни ще сонце сходить пізно, і все ж, уже не так, як зимою. Зимою наперевертаєшся, було, з боку на бік, доки воно зійде.
А влітку ще не встигнеш прилягти, як уставати треба.
Весною щось посередині. Принаймні, виспатися можна.
А не спиться.
І все через одне і теж: їсти хочеться.
Хочеться, коли лежиш, хочеться, коли сидиш, хочеться, коли стоїш, ходиш і навіть біжиш. Ніщо так не допікає, як голод. Ні головний, ні зубний, ні навіть біль у попереку.
Про найкращі речі не можеш думати постійно скільки не заставляв би себе. Про голод будеш думати завше.
Зранку до ночі.
І вночі він тебе розбудить.
Що ти голодний, мусиш пам’ятати завжди, як і дихати.
Можеш забути матір, батька, молитву – голод не забудеш, бо він не дасть тобі це зробити. Він такий, як є, ні з чим незрівняний, ні до чого не подібний, ні чим і ні ким не замінимий. Той, хто відчув голод, ніколи не пройде повз хліб, що лежить під ногами. Для голодного хліб під ногами, що для справжнього християнина ікона в хліві. Голодний обов’язково підніме, перехреститься і поцілує хліб. Той, хто так не робить, голодний ніколи не був.
Голод очищає людину, але водночас і руйнує її, бо він – жорстокий, несамовитий, нещадний.
Людина може перемогти все, крім голоду.
Голод перемагає всіх, навіть

читати