Завантажити

чим кращі? – одразу ж спитала.
Свекор покропив ще й хату.
– Правду казав Григір: кожен колонізатор шукає серед тубільців виконавців і, заохочуючи, їх, на жаль, знаходить.
– На жаль, нерідко.
– І нерідко… На жаль, недавно і я був серед них.. І біля кам’яної баби ледь не поцілив у тебе, сину… Видно, та камяна тебе собою заступила, бо куля начерком3 у хмару пішла… Прости мені, сину.

А вранці (хай Господь простить) нарвав бур’яну, дрібно сокирою посік і в окріп кинув.
Як відварив порцію, то й другу в’язку заклав у казан.
А потім ще третю, четверту… а навару – ніякого.
Хіба що різна комашня та сміття плаває.
Хіба то борщ?
Звичайнісінький тобі ... І порівнювати не хочеться. Як ропа.
І на смак – нікудишній.
Хутчій би весна – з лопухів, лободи, кропиви кандьору зварили б. А якби ще додати зо дві мерзлі картоплини, відкопані в полі, вийшов би навіть совнаркомівський!
Якби ж то.
Перехрестився і всунув ложку в ту, з дозволу сказати, ропу. Опріч неї, на столі – нічого. Ет, перепрошую, є ще… макогін. Несподівано в старій бодні Таїска знайшла з пів відра конопляного сім’я. Його злегка просмажила на сковорідці, добре розтерла макогоном, розвела водою, процідила крізь густе сито. Вся ця операція називалася чомусь "доїння макогона". Зараз той продукт – на святковому столі. Як кажуть: нині і прісно – і скромно, і скоромно, тільки чи по-Божому?
Всі теж перехрестилися.
А невістка не витримала, піднялася з місця:
– Ти куди? – питає Пахом.
– Шукати дванадцять...
– Місяців?
– Ні.
– Апостолів?
– Страв.
– Не мороч голову.
– Мені здається – Арсен чекає, – каже.
– Де?
– За ровом.
– Аж за ровом? – здивувався свекор.
– Ближче йому не можна… Як і Григорові.
Про старшого сина батько зараз мовчить.
Та й не без підстав.
Він із ним ще від дев’ятнадцятого року на різних фронтах, у різних арміях різні інтереси відстоюють. Хоч, правда, ті інтереси зараз радше збіглися ніж розійшлися.
– Хочу їсти, – найстаршенька Вірунька.
– І я хочу! – хоче крикнути Максимко і не дає ради.
Мати гладить найменшенького по голівці, цілує.
– Я піду і покличу тата.
– Хочу тата. – Тільки не барися, – застерігає Пахом. – Бо ще треба якось за стіл сісти.
– Сподіваюся, що разом із Арсеном сядемо, – сказала і вийшла з хати.

Діти знову позалазили на холодний припічок, а Пахом ходив по хаті й міркував, правда, не в голос:
"Все почалося відтоді, як у районі об’явився уповноважений комісар, присланий Москвою. Це був пітерський інженер у шкіряній тужурці й круглій кепці. Убаревич відзначався різким характером і потужною пролетарською лайкою, котра зашкалювала навіть серед деградованої комсомольської шпани із Піщаного Кутка.
Коли комісар був невдоволений, то починав приблизно так: "В мать, в Бога, в царя, в Махна (або ж Петлюру)…" і ще додавав кількох осіб на вибір, але вже провінційного закрою, а завершував таким лінгвістичним кульбітом, значення якого нормальний розум ніколи не збагне, або не одразу посягне.
Можна було дивуватися лишень фантазії народу, котрий збагатив словниковий фонд такими перлами-метафорами. Правда, вони ніколи не перекладалися (бо й не могли) на інші мови, одначе їх залюбки підхопив згодом цивілізований світ, обходячись без будь-якого тлумача.
Але суть не в тому. Убаревич був посланий не для того, щоб поширювати фольклор серед так званого братнього комусь народу, а "кальоним железом" вичавлювати з нього куркуля, себто господаря, вигорнути із його засіків усе зерно для сусідньої так званої братньої республіки. Хтозна, чи на той час розумів один із тих посланців в Україну, цебто сам уповноважений Убаревич, яку місію йому заготовив передовий загін тогочасного бомонду – Всесоюзна комуністична партія більшовиків (скорочено ВКП(б).

Таїска йшла глибоким снігом.
Місцями провалювалася по коліна.
На небі – ні місяця, ні зір. І тому – то вже було не небо, а суцільне брудне холодне сіре місиво, котре текло аж за обрій.
І то добре, хоч ніхто не бачить, куди йдеш і не заведеш нікого, а точніше, отих із комсомольської дикої зграї на слід того, хто її остерігається і, напевне, зараз дуже обережний.
Отже, вона не має права легковажити його безпекою.
Навіть, коли дуже хоче його бачити.
І не лишень вона, а й ті, хто залишився в нетопленій хаті, біля майже порожнього столу.
Вона переконана, що здалека Арсена – не видно.
А якщо здогадається залізти у верболози, то й зблизька не побачиш.
Хіба що вона, бо знає, з якого боку зайти в кущі й заховатися.
Ще дівчинкою, як корови пасли на луговому березі, із Арсеном не раз зникали там. Правда, тоді було густе темно зелене листя, а зараз усе, напевне, прикидане снігом.
Чомусь

читати