Завантажити

переконана, що він саме сьогодні мусить бути. Не приходив минулого року на Різдво, то цьогоріч обов’язково навідається. Адже його так виглядають і Вірунька, і Рита, і, звісно, Курдупель, (так Максимка прозвав дід Пахом). Власне, він найнетерплячіше чекав гостинця од зайчика, бо знав, що йому, найменшенькому, припаде найбільшенький. Бо такий кмітливий той зайчик.

Іноді до Таїски підкрадався сумнів: чи чоловік живий? Бо вже давненько від нього ніякої звістки. Але той сумнів жінка сама собі пояснювала: так треба, бо так мусить бути.
Глянула перед себе – ніде нікого. Мабуть, відчув небезпеку і затаївся. Мабуть, добре розуміє, хто і де його може перестріти. І чим це загрожує йому.
І все-таки, переконана: на Різдво він мусить навідатися додому. Різдво і є на те, щоб усі додому сходилися і всі разом відзначили Святдень народження найвидатнішого в світі іменинника.
Хай не до самої хати, хай за рів у верболози (до речі, як і домовлялися колись), але Арсен прийде. По-іншому не може бути. Та й, врешті-решт, чого боятися? Хіба сьогодні (в такий день!) знайдеться людина, котра шукатиме для когось зла? Такого не може бути, бо так не повинно бути.
По снігу серед поля усе важче й важче йти, але вона йде.
Колись той шлях подолала б підтюпцем, а зараз…
Зараз вона зморена, виснажена голодом, ледь ноги волочить.
Вірніше, не волочить, а перетягує якісь колоди і ліниво застромляє їх в шорсткий зверху сніг.
Ще крок, ще…
І вона уявляє, як упаде чоловікові на руки своїм худим, виснаженим тілом, як щось (а що?) скаже йому.
Властиво, вона зараз і не думає, що має йому сказати.
Бо так багато усього зібралося!
Дай, Боже, добратися до тих верболозів.
А між іншим, якби вона оглянулася, – давно помітила би за собою тіні.
Оті сірі тіні повзли і, здавалося, винюхували її сліди.
Одна – лівий, друга – правий.
Вони усе скорочували відстань і були вже за сім-десять стрибків од наміченої жертви.
Здавалося, вже навіть приглядалися-приміряються, бо аж задерли голови і звелися на задні лапи…
І саме в ту мить, коли мали відірватися від снігу – гримнув постріл.
Потім другий…

Коли розплющила очі, то на фоні густого, кольору перезрілих слив неба, побачила довгу кінську морду з широко розчепіреними ніздрями.
На неї повіяло вологим теплом і вона почула якісь невиразні слова.
Спочатку подумала: то Арсен у новому білому кожусі. Він навіть сказав: "Без мене тобі не обійтися".
Узяв її під руки і підняв зі снігу.
Поставив перед собою і запитав:
– Куди в ніч перлася?
Одразу збагнула й відповіла:
– Колядувати.
Знала, що невпопад, але що мала казати?
– Не бреши, – обхопив за поперек обіруч і легенько піддав на коня.
Не пручалася, бо сили не мала.
А він їй – у вухо:
– Там, куди ти йшла, його нема.


По тому ніяк не могла згадати, що з нею трапилося. Пам’ятала лише, що хтось її намовляв: "Умри – і тобі буде легше".
Стеля в чужій хаті плила перед очима, перефарбовувалася з білої на жовту, з жовтої на червону. Згодом знову переходила на білу.
А хтось усе повторював і повторював:
– Там, куди ти йшла, його нема.. .
Розуміла, що довго тут бути не може. Тому підвелася з ліжка і почала навпомацки ногами шукати чоботи. Шукала, як у пітьмі, кінчиками задубілих пальців і не могла намацати.
– А я сподівалася, що ти в мене залишишся назавжди…І холодцю я з тебе зварю… І будемо їсти з Катрусею.. Ти, певне, не знаєш Катрусі? То ж Семеренчихи дочка. Наймолодша. Не пам’ятаєш? Всі вони давно повмирали, а Катруся на мою голову залишилася…
Нічого не розуміла.
– Куди ти зараз? Ти ж навіть за поріг не даси ради…
Тільки тепер упізнала жінку, котра мешкала скраю села.
Саме з протилежного від їхнього хутора.
Звали її, здається, Дарина, а прізвище чи прізвисько – Хобот. Трохи дивною жінкою була. В райгазеті ще недавно друкувала вірші про нове щасливе життя і безперервно гнала самогонку для сільських активістів. Біля жінки тулилася дівчинка, хоч своєї, здається, не мала, бо була незаміжньою.
Тільки очі дівчинки видавали, що вона ще жива. Іноді хотіла підняти ручку, але не давала ради. Не давала ради вже й говорити.
– Дивуюся, як той нехрист над тобою не познущався! – казала жінка. – Але він, мабуть, тебе для мене залишив. На Різдво… Я йому казала, що до мене має завітати Йосип із Назарету. А він його не знає. Я йому навіть наспівала: «Йосип старенький колише дитятко: "Люляй же, люляй…" Як не чує…
І почала якось дивно міркувати:
– Спочатку помер тато.
Потім помер Петрик.
А нині – мама.
Зосталася Катруся. І лялька.
Катрусі сім років, а ляльці ще менше. Катруся уже не плаче, бо слізок не вистачає. Лялька – теж. Але щоб лялька не вмерла, Катруся мусить її годувати.
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику.
А з чого? Мама останню лободу ще

читати