Завантажити

Коли виходив із хати, то сказав: "Не розшукуй мене, Таїсо, підзароблю – сам вернуся".
– Дєд, ти слишиш мєня? Єслі до кінця тижня…
– Не лякай, бо ляканий-переляканий, – відповів на те фронтовик. Правда, без хреста на грудях. Спробуй, покажи – скажуть: подколодная контра, бо царя-батюшку захищав.
І ось стоїть зараз та й думає:
" Мабуть, з ними не повоюєш. Оборали кругом хату, навіть подвір‘я розорали. Стежку шириною в півметра до "уборної" відміряли, а ген за кроків двісті-триста звідси, за ровом, уже починається вигін-пустир, що аж в обрій упирається".
Як у пісні: "Не орано, не сіяно
Лиш кулями завіяно".
І вже років п’ять-шість тому.
Прикро.
І ось чому: кого він тільки не виганяв із України разом із цією бандою, разом із цією ж бандою ішов відбирати землю в панів, а віддав їй, банді, і свою. Разом із рідним хутором.

У неділю подався в Пугачеву Балку до церкви.
То всього-на-всього до півтора кілометра від хутора буде.
І що ж там побачив?
Комсомольці–активісти з Піщаного Кутка винесли у притвор ікону Спасителя і нумо цілитися в неї сніжками. Священика, звісно, не було. Його ще в 1921 розстріляли під Порубаним курганом.
Не витримав Пахом, ухопив одного миршавого за комір, підніс догори й вижбурнув через тин із церковного подвір’я:
– Шантрапа!
А вже потім, після церковної служби, додав:
– Хазяїв вивезли до Сибіру – залишилася голота одна. – Подумав, подумав і признався: – І я з нею.
Почав трусити сніг. Широкий, лапатий. Буцімто хтось у небі рвав на шматки тонко розкачане тісто і жбурляв на голодну землю.
"Ху ти!" – аж злякався свого ж порівняння.
А втім, чи не було чого?
Ще восени обклали такими податками, що кабана й усіх овець продав, а з державою так і не розрахувався.
Потім прийшли і сталевими щупами довжиною, певне, до трьох метрів почали штрикати спочатку в хаті, потім на горищі, в коморі, повітці, льосі, на подвір’ї. Навіть за клунею.
– Що робите? – запитав.
– Разє нє відіш? Мєраєм: не опустилась ли у тєбя здєся суша?.. Ти нє ощущаєш?
Не знав, що відповісти.
– Вот ти, как вийдеш за сарай, знімеш штани – нє упираєшся дилдой в землю? А?
Промовчав.
– Не бойсь, раніше упирався, а тепер, навєрноє, нєт, – підрезюмував не більш як двадцятирічний Федя Жайворонок – права рука Полундри.
Яке право мав цей по суті смаркач його так образити?!
– Значить, земля опустилася, дєд, – уточнив той же смаркач.
– Під вами ще й не те опуститься, – лишень сказав. Але – як не почули.
Нишпорили в хліві, в клуні.
І навіть у торішній копиці сіна.
Знайшли гарнець проса і пів мішка вівса, все на підводу вкинули й вивезли з обійстя.
Жінка руки перед образом Матері Божої ламала, невістка плакала, а троє голопупенків – на всіх одні діряві чоботи – сиділи у кутку й брудні пальці ссали.

Аж тут пішла чутка, що на станції – гори пшениці. Про те, правда, було відомо давно. Але до неї ніхто не зважувався наблизитися, бо то було дуже ризиковано – без попередження можна було отримати кулю в лоба.
Пішли дощі. І зерно лежало там доти, доки не закурилося. Себто само зайнялося. І його мали вивозити на поля і розкидати замість перегною. Це зерно вже й птахи не хотіли клювати, але біля нього все ж стояв сторож.
Доведені до голоду, люди були не проти ним поживитися.
І в Пугачевій Балці зібралася такі, які вирішили піти за зерном.
Пахом і собі хотів, але його зупинила Улита:
– На чоловіка лихе око більш косо падає, а з жінки що візьмеш?
До речі, так думали й інші, і на станцію вирушили самі жінки.
Поміж них тільки Василь Пилипенко затесався, бо жінка була вже лежачою. І не мала сили навіть руки підвести.
Біля пшеничного кагату Василь із сторожем розкурили по самокрутці, а жінки понабирали перепрілого зерна хто в що мав. Найчастіше в лантухи. А позаяк зерно виявилося важким, то майже кожна наповнила тільки наполовину лантуха. Дехто й того менше. Улита й собі нагорнула до половини і ще дві пригорщі додала:
– Щоб зайвий раз не ходити.
На жаль, і не довелося.
По дорозі додому (а дорога біля семи верстов) упала під вагою перепрілої пшениці.
Така доля спіткала не лишень її, а й ще чотирьох, виснажених голодом, серед них двох із Пугачевої Балки. Таньку Красну і Нимидору Чередниченко.
Василя Пилипенка ( до речі, як і сторожа) на другий день арештували…
А Пахом заховав жінку глибоко під землю. Навіть штирем не достанеш. Правда, не по-християнському. Без священика. Де ти його зараз знайдеш? Але хрест на могилі таки поставив.
А вночі вже хтось його звалив.
Ще раз поставив, добре утрамбував довкола землею, але після того хрест і зовсім зник із кладовища. Як і перед тим усі інші, що стояли тут бозна відколи.
І Пахом зрозумів, що змагатися з комсомольськими активістами – марне. А

читати