Завантажити

ті мовчки розбирали будівлю. Викидали на почорнілий уже сніг начиння, подушки, перини, покривала, скатертини, різні лахи, дійшли до ікон й ікони викинули, на подвір’ї бігав Тугай, якого давно треба було б з’їсти, але собака як передчував, і ні до чиїх рук, окрім дитячих, не горнувся.
– Банда! Шантрапа! Голота неприкаяна! – не вгамовувався Пахом за хлівом, а в хліві вже не було ні корови, ні свині, тільки Сталін…але і його на стіні не було, бо тут, і не лишень тут, а й в хаті портрет його ніхто ніколи не вішав. Хоч на той час уже треба було.
Під сам кінець екзекуції Полундра запропонував Цибухам нову хату в селі. Навіть назвав.
– А як Масенко з Сибіру вернеться? – невідь чого запитала Таїска.
– Він ніколи звідси не вернеться, – запевнив Жайворонок.
– То я почекаю, поки тебе туди зашлють, і в твою переїду, – підкинув Пахом.
Полундру, видно, те обурило.
– Запомніте, махновци, – натиснув на горлянку він, – на колінах приповзете, но буде позно.
Пахом рвонувся наперед, але невістка одразу цупко вхопила його за рукав:
– Тату…
Але "тато" вже був готовий до всього:
– Я ту власть отими руками, – і викинув долоні далеко перед себе, – розумієш, оту здобував не для того, щоб такі, як ти… – і пішов, і покотив, як мовиться, порожню бочку згори.
Поки не схаменувся:
– Не слухай мене, дочко, бо й тебе посадять… – поклав на руку подушку, перину, посадив на них найменшенького і подався до хліва
У хліві як у хліві, тепла чекати не варто.
І все ж, мусово було чекати.
Чекати весни.
А вона, як на те, барилася. Не поспішала.
– Отут і дозимуємо, внучку, – сказав і загорнув Максимка в перину. Той вже таки устиг добряче змерзнути, бо тремтів аж.
А потім позбирав ікони.
А увечері приїхав Полундра із трьома, але вже не з Пугачевої Балки. По мові можна було здогадатися, що то прибулі з Росії. Полундра вийшов наперед і сказав:
– Де твої ублюдки?
Пахом не зрозумів.
– Ну ті… Арсен і…
– У мене сини. І я ними горджуся.
– Ах так, – скипів піщанокутський ватаг. – Тоді побачимо, як ти ними загордишся, – кивнув до супутників – ті одразу накинулися на чоловіка, зв’язали руки верьовкою, перекинули другий кінець через гілляку і підтягнули Пахома догори.
Один зірвав із нього сорочку, другий – штани.
Пахом залишився майже голий.
– То скажеш, де твої ублюдки?
Чоловік мовчав.
– Де ублюдки?
Далі мовчав.
– То скажеш чи ні?!
– В мене нема ублюдків, – спокійно відповів чоловік.
Полундра підніс догори вказівний палець – один із тих трьох почав підпалювати газету. Другий зламав із абрикоси гілочку і ткнув нею під пахву Пахомові. Той, хто підпалив газету, – підніс її, палаючу, саме туди, під пахву чоловікові. Волосся скрутилося, шкіра здулася, почорніла й тріснула, відразу затікши cукровицею.
Але Пахом із уст – ні пари.
Потім у такий же спосіб зробили й під другою пахвою.
– Где там у нєво єщо єсть шерсть? – поцікавився Полундра.
Знайшли – і підпалили трохи нижче поясниці.
Пахом не витримав, зомлів – і його на верьовці опустили на землю. При тому відмітили:
– Може, буде менше етім штрикати туда, куда не нада.
Кинули на голого чоловіка його ж одежу і виїхали з подвір’я.

Пройшов місяць. А може, трохи й більше.
Пахом одужав і вийшов у поле. У ще вологому вранішньому небі купалися жайворонки. Було так розкішно й весело. За переконанням – чомусь згадалося – ще діда Свирида пташки саме повернулися з раю, де спочивають душі померлих. А їх – ой скільки! – туди переселилося тільки тієї зими. Правда, не всі в той рай потрапили з земного пекла, але невинних багато. Переважна більшість, сказав би зараз Пахом.
Якраз настала жайворонкова неділя, і найбільше пташок сідає на поля тих господарів, хто краще шанує пам'ять своїх предків.
Предки на кладовищі, а де поля тих господарів? Їх відібрали і самих господарів уже нема. Хто – далеко, а хто – глибоко. А більшість ледь-ледь прикидані землею. Цікаво, як орієнтуються ті жайворонки?
Пахом обійшов своє колишнє поле раз.
А потім і ще раз.
Не все, правда, а тільки те, що скраю, що до колишньої садиби ближче. Пташок у небі – повно, а на землі – жодної. Мабуть, їх збили з пантелику нові господарі на цій землі.
Колись дехто зумисне насип?в корм на свої поля, аби побільше заманити тих пташок, аби згодом великий врожай зібрати. А зараз і корму нема і, якби був, то чи не краще було б його відразу з’їсти, бо врожай, хоч і збереш, – мусиш до зернини віддати тим новим господарям. А радше, безгосподарникам.
Колись бабуся Фрося завжди випікала по 40 пахучих смачних жайворонків на Великдень і роздавала дітям.
Гай-гай, коли то було, і які то часи були!
– А тепер буде так, як я скажу, – сказав Пахом і застібнув на собі стару шинелю. – Беру Віруню, а ти, – кивнув на невістку, –

читати