Завантажити

чепуритися не збиралася. Навпаки, над чолом скуйовдила волосся, аби виглядати як-небудь.
А як же могло бути інакше? Заміжня. І літа вже не ті. Та й не той час, щоб в люстерко заглядати.
Як зайшла до їдальні – Катерина Антонівна одразу й відмітила:
– Ти, Таїсо, якась не така сьогодні.
Поцікавилася:
– А яка?
– І кучерики підкрутила, і так ніби підтягнулася, і вим’я випнула.
– Яке там вим’я, Катерино Антонівно, порожня я.
– Після нього, думаю, заповнієш.
Того, звичайно, не хотіла чути і перевела розмову на інше:
– То що я маю зараз робити?
– Во-первих, тобі подмиться надо. А потом він тобі сам підкаже, що робити і як робити. Він в етом дєлє – вищий пілотаж! Узнаєш!
– Не жартуйте, Катерино Антонівно, бо втечу додому.
– Хоч сейчас.
Як мовиться, напоролась. Але додому не поспішала. Вирішила: їж борщ з грибами і…
Правда, грибів у борщі не було.
Як і м’яса.
Врешті, як і картоплі.
Але язик за зубами тримати треба.

Сонце швидко сідало за обрій, і гостей довелося чекати недовго.
Першою в їдальню зайшла Головач Лєна. Зайшла як хмара. Без настрою. Якась із лиця одвисла, оддута, аж опухла. Звичайно, не з голоду. Зірвала з голови будьоннівку:
– Бля… Сєгодня ще сімох прийшлось зарити в землю. Коли вже вимруть всє… щоб спокій накінець був.
– А як вимруть всі, з ким село залишиться?
– Кацапи приїдуть. Он уже ешелонами їдуть.
– А в кого зерно шукати будете?
– Найдьом, лиш би було.
– А як не буде?
– І тода найдьом. Ще не було такого, Тася, щоби ми нє нашлі.
Якраз на цьому запевненні в їдальню увірвалися .
– Полундра! – вигукнув хтось і ватажок підняв руки над головою. То був знак дружно розсістися за столом.
Було їх дванадцять.
Як апостолів.
Тільки новітніх, породжених новою атеїстичною державотворчою системою.
Всі молоді.
Круглих картузів не скидали.
Навіть тоді, коли усім налив по "Марусин поясок". Цебто – по вінця в "стакани". І відразу ж виголосив:
– За товаріща Сталіна і совєтскую власть!
– Смерть кулаческой сволочі! – вигукнув хтось.
– Смерть! Смерть! Смерть! – підтримали всі, зірвавшись із місць, і дружно "цокнулися стаканами".
А коли дійшло до "закусі" – Полундра завередував:
– А что, кроме етой вонючей нєт нічево?
– Яка ж вона вонюча? – виправдовувалася Катерина Антонівна. – Та ж только, як ви самі знаєте, кабанчика задавили. Того, що ви вчора з Лук’янівки привезли. От і свіженької ковбаски зробили.
– З якої Лук’янівки? Ми з Забрала привезли, – уточнила Аксьоня Хамаза.
– В одного кулака найшлі аж у подвалє.
– А тебе хто спрашиває? – зиркнув на Таньку Федя Жайворонок.
– Не догодиш вам.
– Пускай сальтисон принесе, – розпорядився Полундра. – Юля! – гукнув у комірчину.
Увійшла Юля. Трохи розгублена.
– Неси сальтисон!
Розвела руками:
– Нема сальтисона.
– А почему?
– Не зробили, – і сміється якось ніби через одного зуба.
– Бо м'ясо розібрали, – виправдовується завідувачка.
А Полундра уставив очі вже в Таїску:
– Хто розібрав?
Не відала, що відповісти. Але той уже й не слухав, бо йому налили по "Марусин …"
Випили.
У когось вирвалась відрижка.
Хтось почав ікати.
А хтось затягнув, як кіт у березні:
А маладова камсамольца
Неслі з разбітай галавой!
Ванька Сєрий повів Таньку в кабінет директора, а Аксьоня Хамаза застерегла:
– Только ти там не засни, бо, може, єщо хто не проти подраять шкурку. Панімаєш? Аль ні хрена?
Ванька язика аж під підбите око завернув:
– А ху-ху ні хо-хо?

У цій недавно зімпровізованій комуні кожен (як і кожна) мав право вибору на ніч ( чи й на день) ту, котра йому найбільше до вподоби. На другий зах?д він (чи вона) міг собі поміняти наложницю. До речі, це дуже імпонувало комсомольцям, котрі залюбки користувалися нововведеннями своїми . Хоча, правда, не обходилося без відвертих суперечок. Бо, приміром, до когось бувало по декілька бажаючих, а до когось – нікого. Отже, з таким вибором треба було миритися. А це зробити нелегко було. В таких випадках слово надавалося комсоргу, і він стежив за черговістю, нерідко сам задовольняючи невдоволених. Свою місію на "комсомольській толоці" ( так вони колись охарактеризували своє колективне збіговисько) він найчастіше наголошував:
– Мушу за вас, нєгодяєв, пахать!
А тут, як на те, ще хтось (чи не Юля) підкинула:
– На тобі, небоже, що мені… – але спохватилася і замовкла.
Це, звичайно, зачепило Полундру і він, не вагаючись, перейшов на свій улюблений "шашлик". Це означало, що відтепер комсорг на "свій шампур насаджуватиме одразу по декілька кусків свіжого м’яса". І почав він цю процедуру саме з Юлі. Чим, без сумніву, вона була дуже й дуже задоволена. Не доведеться в черзі чекати.
Зараз уже всю владу над молодим тілесним матеріалом ділили між собою Головач Лєна і Полундра, а тому директор школи Іван Іванович Угляр сидів скраю,

читати