Завантажити

не хочуть розходитися.
Стали щільно спина у спину – і ні з місця.
Але того уже сліпий дощ не бачив: він одвернувся од вигону, од тих примар на ньому, врешті-решт од тієї землі, котра на весь світ заволала своїм болем, проте її ніхто так і не чує.
А Таїска згадала, як свекруха повчала: "Щоб не хотілося їсти, треба варити чорний припс і пити".
А з чого варити?
Здається, з води, солі і…і…і вівса…
Піввідра води, склянку солі і хоч би зо дві пригорщі вівса.
Ніби й не багато, а де їх узяти?
Води то й зо два відра можна прителющити, а вівса навіть коням (отим кільком, що залишилися у колгоспній конюшні) не дають. Та й по сіль хіба що аж у Крим пертися.
А якщо вже у Крим, то там і залишитися. Від ранку до ночі ламати хребет на татарина за миску якогось татарського борщу, молитися до їхнього татарського Бога, котрий, можливо, милосердніший від наших Отця, і Сина, і Святого Духа. І коли тебе звільнить якийсь козацький отаман, і ти не захочеш вертатися на рідну землю – він тебе зарубає кривою татарською шаблею. Смерть од шаблі набагато легша ніж смерть од голоду.
Так, принаймні, казали ті, хто це, мабуть, випробував в обох випадках.

А їсти нестерпно хочеться.
І їй, і Максимкові.
І відвертаєшся од дитини, од усього світу, бо він од тебе відвернувся.
Сама лягла б на стіл під ножі, аби дитину врятувати. Але ж розуміє, що то омана: Максимко живе доти, доки вона, мати, біля нього. І так уже одне не догляділа, а одне відпустила від себе. Де воно тепер? Ні слуху, ні духу. Нема через кого вісточки передати, не відає, куди листа написати. "Жду отвєта, як соловєй лєта…" Врешті, не тільки соловей літа чекає…
Але там дідусь Пахом, він не дасть онуку скривдити.
Треба сподіватися.
І буде сподіватися.
А що ж залишилося?

Голод і холод робили своє.
Але нарешті настав довгожданий сезон полювання на ящірок.
Тим, зазвичай, займалися діти.
І колись ящірку нелегко було впіймати. Вона тобі, як відчує небезпеку, і хвоста покине, аби втекти. А тепер то й зовсім складно. Спробуй дожени, як у тебе сили нема.
Але мусиш.
Бо хочеться їсти.
А вже як упіймаєш та підсмажиш на сковорідці – справжній делікатес!
І блукають хлопчаки по заростях у посадці. А улов – ніякий. Бо ящірки – швидкі, а діти – ні. Догнати можна хіба що їжака. Та й то не кожного. Та й їжаків тих катма.
Максимко півдня прошастав по посадці – хоч би одненьку упіймав. Ящірки проворні.
Ще недавно ніби не такі були.
Вернувся до хати – і в сльози:
– Нема…
Мати підійшла, погладила по голівці:
– Не плач. Може, завтра впіймаєш.
– Завтра не піду, бо там у посадці якийсь дядько… Кликав мене до…
А Сашко Анютин не пустив мене…
– О так, Максимку, не йди… Ніколи не йди…
Не пішов би, а їсти хочеться.
Так хочеться, що в кулачок не виплачешся і мамі не поскаржишся. Все одно не допоможе.

Єлена Афанасьєвна – жінка з особливими претензіями. Поки що їх ніхто сам-на-сам не міг угамувати. Казали ж… Тому активісти, бувало, аби вноровити бєшену, будували чергу в такий спосіб, що один працює, а інші – "на шухаре5" за дверима. Як звикле, трохи прочиненими. Відтак звідти доносилися такі благання, стогони, верески, погрози, а іноді й прокляття, буцімто там відбувалися нелюдські тортури, котрі ось-ось мали чиєюсь кончиною завершитися.
Але кончини не було. Як і кінця тим тортурам. Хоч з дверей, як завше, ледь-ледь волочачи ноги, виходив один, а його місце займав інший, часто не менш досвідчений. І тоді відбувалося все спочатку, тільки доведене до ще голоснішої прелюбодії.
Лишень аж після п’ятої-сьомої наруги над плоттю жінка закидала ногу на ногу, затуляла втомленою долонею гріховну тріщину й ледь ворушила губами:
– Контора закрита – всє ушлі на фронт.
А через два-три дні всі вже верталися з "фронту" і товпилися в черзі біля дверей сільської ради.
Але тепер невгамовна і невгомонна впускала у прочинені двері й розведені ноги вже по двох. Завдання спаринг-партнерів було не осоромити комсомольського завзяття і, як треба, вчасно поступитися місцем правонаступникам.
Але й це її не задовольнило.
І невдовзі вона провела кардинальну реформу у своїх стосунках зі своїм активом. Хтось із спаринг-партнерів випадково чи зумисне наткнувся на ще одну гарячу щілину на її м’ятому-перем’ятому і завжди пітному тілі. Аби щілина виявилася не зайвою (в житті все має конкретне призначення), кмітлива совєцька активістка до себе почала допускати одразу по трьох.
Кожен із добровольців мав конкретне завдання: один до її масних гарячих губ прилаштовувався, а інші два заходили "з тилу".
Таких два, зрідка три сеанси, і не тільки Голова члєна задоволена була.
А потому трохи втомлена і затерта дозволяла навіть Катюші в такий же спосіб "розслабитися" перед тим, як приступити до ударної праці на честь побудови комунізму в окремо взятій країні.

читати