Завантажити

ж, вирішила зробити по–святковому.
Накрила стіл, протерла рушником тарілку і наклала туди шматочків ковбаси, запеченого м’яса, картоплі. А ще поряд – два цілесеньких огірочків, капусти дві ложки і запросила за стіл (хоч того і не треба було робити, бо той найменшенький вже давно був коло стола).
– Сідай , Максимку, і помолися Богу, що послав нам такого дядю. Не тоді, а сьогодні в нас Різдво!
Син крутнувся сюди-туди на стільчику і хутчій взяв ложку в руки.
То тобі не тарілки лизати!
Ложка за ложкою – аж вуха то піднімаються, то опускаються. Здається, аж тріщать.
Ложка за ложкою, ложка…
Вмить – і тарілка порожня.
– Наївся?
– Де там, – відповідає.
– На сьогодні досить. Подякуй Богові, – подумала, подумала й додала: – І доброму дяді.
Потім ще довго ходить коло стола.
Нарешті каже:
– Більше не можна.
– Чому?
– Бо захворієш.
– А я і так хворий.
– Ще гірше захворієш.
– А може, видужаю?
Мати дивується – останніми днями син почав (навіть не за віком) дуже виразно говорити.
Бере ще шматок ковбаски і кладе в тарілку:
– Більше не можна, Курдупельку.
Хлопчик ковтає ковбаску, як собака муху. Добавки не наважуюся просити.
– Хіба що для Тугая.
– Тугая нема.
– А де?
– Мабуть, у степ подався.
– Шкода, поїв би.
Мати гладить сина по голівці:
– Прийде ще така пора – і ми наїмося. Обов’язково наїмося.
– Коли? – питає.
– Скоро.
– Коли?
Видно, мати збирається кудись іти.
– Ти казала – сьогодні празник.
– А хіба ні? – чомусь подивилася в стелю і ніби вичитала звідти:
– Для мене празник, що для коня свадьба: вуха – коло дзвінка, а ноги – коло візка.
Хлопчик не розуміє, що мати каже, але стверджує:
– Угу.

Село стало на вуха: десь заверещав півень.
Це було так несподівано, як і виклично. Подумати тільки – посеред дня і в той час, коли всіх інших уже давно з’їли, – нараз півнячий крик. Голосний, заливний, на усе село!
Потихенько почали відкриватися сінешні двері.
А за тим – і хвіртки. Деякі зі скрипом.
На вулицю то тут то там виповзли худі привиди, спочатку поодинці, потім змішалися, а за Піщаним Кутком уже розсипалися:
– Чули?
– Чули?
– Де?
– Де?
– А справді, де?
Шукали в селі за хлівами, за клунями, за городами.
Шукали на пустирі у заростях.
Навіть у забутих криницях шукали.
Ніде не те що півня – навіть собачих реп’яхів нема.
Все як не спалили, то зварили. Все пішло на кандьор.
І привиди назад повповзали в свої брудні й холодні халабуди. Хатами вже їх не можна назвати.
Ніхто й не здогадувався навіть, як за своїм хлівом качався по землі Кащей од свого безсмертного сміху.
Всі нараз забули, що старий галабурдник міг підроблятися не те що під півня – під вовка. А про його батька йшла розголос, що Пантелеймон перекидався навіть у вовкулаку, доки його на вигоні не підстрелив хтось із мисливців, котрих тоді ще було досталь. Особливо на хуторі Яровому.
Але чи не найудатнішим виглядали донедавна Пахом Цибух зі своїм сином Григором. Останній міг із найвіддаленішої відстані поцілити навіть у ховрашка. Що він не раз і доказував залюбки.
Але то було колись.
А зараз Кащей Безсмертний качався за хлівом.

Таїса Цибухова отримала нову квартиру в обійсті ворога народу, котрого рік тому вивезено на Сибір.
Михайло Масенко господарював добре. За що й поплатився.
І не Таїски вина в тому, що буде тут жити. Треба десь жити, бо своєї хати вже немає. Думає: якщо вернеться з Сибіру хазяїн – місцем поступиться. А як же по-іншому?
Зараз Таїска сидить і когось чекає.
І хоч ніхто не обіцяв прийти – все-таки хтось та прийде. Вона в цьому переконана.
І навіть знає хто.
Могла б назвати ім’я і по-батькові, але навіщо?
Він такої форми звертання від неї не вимагає. Бо однокласник.
Він простий, як голобля у возі.
І щедрий.
Саме завдяки йому має затишок і спокійна за здоров’я сина. Принаймні, поки він є – Максимко матиме що їсти. А таких у селі небагато.
Або й зовсім нема.
На абрикосі біля самої шибки прокинулася перша квітка. Така яскрава, як губенята в немовляти або ж пуп’янок на грудях у молодої мами.
Десь узялася оса і повисла над цвітом. Чи то милувалася красою, чи видивляла пахощі, чи, може, принюхувалася до них, бо щось її насторожило.
А хіба нема чого?
Після глибокої відлиги земля видихнула із себе такий трупний сморід, якого не викидала, мабуть, із часів загибелі мамонтів і динозаврів на цьому земельному ландшафті.
Хоч носа затикай.
А після рясного і теплого дощу з землі вилізли довгі черви. Вони повзали поміж торішнім листям, поміж молодою травою, поміж калюжами так безпечно, наче на цій землі, крім них, нікого не було.
Це був виклик – і люди накинулися на них. Повзаючи на ліктях, на колінах ловили їх руками, губами. Але

читати