Завантажити

спершись ліктями на стіл. Дивився на своїх недавніх учнів і не відав: тішитися чи сумувати? Ні тих вчинків, які бачив, ні тих слів, які зараз ( і не тільки зараз) чув, він ніколи їх не вчив. Завжди і скрізь наводив їм приклад Павліка Морозова, котрий видав сусідів-куркулів за те, що приховували зерно од нової влади. Хіба хто не відає, якими були ті куркулі? Про них писали, про них говорили. Особливо пропагандисти-агітаторі. Іван Іванович їм вірив.
І лишень тепер, коли зіткнувся з ними у Пугачевій Балці, засумнівався. Якщо й ті були такі, то чи треба на них доносити? Адже вони, мабуть, чесно працювали на своїй землі і не хотіли свій врожай, виплеканий нелегкою селянською працею, задурно віддавати будь-кому. Навіть гегемону суспільства – пролетаріяту. Бо що той пролетаріят задарма віддав їм?
І ще одне, властиво, не менш важливе. Павлік доніс не тільки на куркулів, а й на рідного батька Трохима. За будь-яких обставин це – поганий приклад для наслідування. Коли продається батько, мати чи Батьківщина – це вже кінець. Це вже поповзло-поїхало з даху вниз, як ось тут, у ці мати-перемати, в оці щоденні випивони й брудні оргії.
Але спробуй відмовитися! В найкращому чи найвірогіднішому випадку з роботи звільнять. А про «мікоянівський пайок» ( 18 кг борошна, 2 кг круп, 1 кг сала на місяць) забудь. А який дурень од такого привілею сьогодні відмовиться? Пропонували ж Петрові Степановичу Галагану, вчителеві історії – не захотів. І що? Спочатку звільнили з роботи, а потім і на Соловки загнали.
От якби придумати якийсь препарат, приміром, з умовною назвою "Антиголод" чи ще якось. Але це те саме, що perpetuum mobile чи елексир молодости. Про нього можна фантазувати скільки завгодно, а скористатися ним не вдасться.
Сьогодні перше вересня – перший день навчання в школі. І не лишень у тій, якою він керує. Не хочеться згадувати. І все ж, бувало, до школи приходило щонайменше двісті учнів. Всі вони і особливо ті, що в молодших класах, повикладають рученята на парти і чекають, що ти їм цікаве скажеш.
І так було доти, доки не настали нові часи, доки він не дав згоди на співпрацю з тими, яких ще недавно намагався обминути навіть на сільській вулиці. І дуже незручно себе почував, коли опинився в тій буксирній бригаді. Здавалося, всі учні дивляться на нього з докором, і він не знаходив куток, в котрий можна було б заховати очі. І тоді, заступивши ті очі повіками, почав теревенити про Морозова. Вчинок того сибірського піонера, здавалося йому, нині трохи виправдовував його як активіста. А згодом почав навіть стимулювати до бурхливої діяльности. Селяни нишком перешіптувалися: "В нас зараз керує ГПУ – отже, тримай язик за зубами!" Тільки згодом він дізнався, що оте ГПУ, то абревіатура від похідних і відомих у селі прізвищ і прізвиськ: Головач-Полундра-Угляр. В’їдлива бестія той селюк – чи не правда?
Після того уже якось без співчуття почав дивитися на односельців.
До школи заходило щоразу менше й менше учнів. Вважав, що так і треба. Бо теж боровся з ворогами народу. А тут училися їхні, як хтось називав, виплодки. Вочевидь, у недалекому майбутньому такі ж вороги.
А втім, сьогодні важко сказати, як він думав. Може, взагалі нічого не думав. Це ще гірше.
– Чого задумався, дитіна?
Іван Іванович і далі обома ліктями – на столі.
– Отстань от нєво, разє нє відіш, что Вань Ванич мечтаєт?
– Мечтаєт, как би какую камсамолочку…
– Какую там комсомолочку. Він думає, де б зо два кілограми фаршу м’ясного…
– Мені б мозку… до того ж сви… Такого, як … – не доказав Іван Іванович.
– Пускай заспокоїться.
– Пускай переспить з Катюшею.
– Е ні, він знає, що ми його скоро бортаньом з секретаря парторганізації. Правда, Вань Ванич?
Признатися, уже давно мав десь оту посаду того секретаря тієї організації, але про те мусив мовчати.
– На хрена мені здалося те, що він думає. Ти вгадай, що я думаю?
Не відразу збагнув, що розмова стосується його, бо не прислух?вся до неї. Набридло все це. «Остопіз…» – як сказав би його найудатніший учень, нині явно виражений в цій компанії сексот Федя Жайворонок.
Хтось легенько – по плічку його:
– Вань Ванич! Наша очередь прийшла, – вхопила за руку і потягнула…
– Почекай, ти куди?
– Побачиш, старина.
Підвів очі – це була та, котра завжди норовила:
– У тебе якось без комсомольскаво рвєнія виходе. Наче ти на старорежимного барина работаєш.
– А я що – комсомолець? – бувало, виправдовувався. – Та й як з тобою можна, як ти зубами за живе хапаєш.
– А що ти хочеш, щоби я за мертвого хапала?! – збіситься, було, і почне нарікати на свою долю, котра її в ранньому дитинстві залишила сиротою, а чоловіка – кривого Саню – забрала вчорашня подруга і з ним аж на Донбас чкурнула.
– Тобі вже зі мною не страшно, – заспокоювала зараз. – Ти вже давно свою Митрофанівну заразив. Як колишня твоя учениця, скажу тобі, ти – слабак. Колись у восьмому

читати