Завантажити

ніби спросоння.
З-під швайки цівкою догори бризнула кров, і Полундра відразу під цівку підставив широке, давно не мите горнятко. Комсомольці достеменно знали: перша кружка свіжої крови завжди за їхнім вожаком. І він повів долонею ніби по вусах, обіруч підняв горнятко, глибоко вдихнув повітря в легені й нахильцем почав ковтати. Кадик ритмічно випирав жовту шкіру на шиї, а кров із нижньої губи скапувала на тільняшку. Іноді вона була чомусь згорнута і вивалювалася масними різної величини шматками. На це вожак не звертав ніякої уваги, бо довго і переконливо – ще б пак! –насолоджувався свіжою кровію.
А коли вихилив – то поставив горнятко прямо перед свинячим рилом:
– Ще налий!
І тільки після того, як спорожнив ще одне горнятко, Кащей почав розбирати кабанчика.
Робив це, не кваплячись, ніби був ситий, і це трохи дратувало інших, котрі вже встигли зголодніти.
– Як вип’ю крови, – казав Полундра, – весь світ стає таким красивим, таким красним, як наше красноє знам’я. І, кажецца, що ти пливеш по ньому у свєтлоє будуще.
Всі кивали головами, бо того хотів їх вожак.
А Таїска тим часом уже смажила свіжину. Трохи м’яса, трохи печінки, трохи легких – і все це на свіжому салі. Та ще й цибулька знайшлася. Не свіжа, правда. Але все це не позначилося на смакових якостях свіжини.
– Не забудь про мозок, – нагадав Полундра.
В окремій сковорідці підсмажила й мозок.
Полундра поналивав у склянки крови. Але не по вінця, а так, наполовину у кожну. Подоливав у кожну горілки і сказав:
– Нам прийдеться кров пить до тєх пор, пока капіталізьм не здохнєт!
– Смерть капіталізьму! – вигукнули всі і, як мовиться в такому випадку, залпом випили.
На той час свіжина вже була готова, але Полундра підсунув Вань Ваничу мозок:
– Їжте. То вам от вдячних ученіков.
– За віщо?
– Вам його трохи не хватає, – обвів усіх за столом помітно насмішкуватим поглядом і додав: – Саме свинячого.
– Спасибі, – сказав директор школи.

Їй дозволили тут харчуватися. Як не крути – все одно поза пильними очима буде. А відносно сина сказали: " Не положено". Розуміла, що домагатися іншого рішення не має права і вирішила, як у таких випадках завжди бувало, красти. Крали всі: хто де міг і хто як міг. Судили тих, хто вкрав центнер-півтора зерна. А стріляли тільки в тих, хто збирав колоски чи за халявами намагався принести пригорщу пшениці з току.
Вона ж не в полі і не на току. Тому ризикнула і на першій спробі осіклася – Катерина Антонівна одразу впіймала. Якби не вступилася Головач Лєна, то вигнала б з роботи. А Полундра сказав:
– Хто нам таку свіжину готовить будєт? – і ущипнув завідувачку їдальнею за одвислу сиську – та аж підскочила:
– Боже, як я злякалася!
На що вожак зауважив:
– Нєт Бога, Катюша, нєт,
– А я хіба казала, що є? – подивилася мило в очі «Катюша».
Вожак зиркнув на Таїску і заявив:
– Завтра увечері приїдемо. Хай обслужить нас.
– Вона ж не офіціянтка, – не то заперечила не то проінформувала завідувачка.
– Завтра буде офіціянткою, – розвіяв усі сумніви.
Коли комсомольський вожак вийшов, завідувачка заскалила ліве око й видала:
– Держись! Мать, понравілась ти йому.
Катерина Антонівна була жінкою химерною і вередливою. Володіючи певними продовольчими перевагами, перебирала мужчинами, як качанами кукурудзи на складі. В останній час жила із молодшим од себе на дев’ятнадцять років, досить сумирним колись Таїсиним однокласником Тимком Човником і після кожної чергової п’янки зраджувала його. І все з іншим. Тимко це бачив. Або й не бачив, бо заливав балухи горілкою. Він до піщанокутських активістів ніби й не належав, та й не зовсім їх цурався. Особливо під час, як тоді мовилося, "комсомольської толоки", коли толочили всіх підряд. Але найчастіше Головач Лєну і його Катюшу.

Цілу ніч не спала.
Що тільки не передумала!
І про те, як в їдальні у кожної дитини з миски по ложці відбирала для своєї. Як після чужих дітей і трактористів давала їй вилизувати тарілки, бо таке – дай їй, Боже, здоров’я – дозволила Катерина Антонівна. І про те, як просила:
– Я не буду тут їсти, а своє занесу синові.
– Не положено, – ще раз наголосила завідувачка.
Про якусь заробітну платню мова і не йшла – працювала за харч.
– І за те подякуй … сама знаєш кому…
Не витримала і сказала:
– Совєцькій власті…
– Ото ж, – підтакнула завідувачка і позіхнула в долоню. Видно, не доспала цієї ночі.
Зараз Таїска думала над тим, як повести себе завтра, бо передбачала: тут лишень одним подаванням наїдків та напитків не обійдеться.
І вирішила піти на все.
Заради дитини.
Інші – і скільки таких! – йдуть заради втіхи, перелюбу і не бояться гріха, а чого ж вона має боятися, як на кін поставлене життя її дитини?
Найменшенької і єдиної, котра ще залишилося при ній.
Тому на роботу йшла впевнено. І, як їй самій видалося, навіть рішуче. Звичайно,

читати