Завантажити

людину.
Так було завше.
І на сей раз було саме так.

Ще задовго до сходу сонця голод підняв Пахома Цибуха, його онуку Віруньку та ще сусідського хлопчика Митька в незвідану дорогу.
– А ти не боїшся? – питає Митько.
– Кого? – каже Вірунька. – Я ж іду з дідусем Пахомом. А він у нас нічого і нікого не боїться.
Дід підкликає до себе всіх і каже:
– Вам ще жити, ото ж запам’ятайте: якщо той Порубаний курган стогне – біда наближається. І то велика. Я його почув ще у сімнадцятому році. І зараз він стогне, чуєте?
Всі прислухалися, але ніхто нічого не чув.
Тільки Анюта здалека:
– А я ще від учора чую.
Таїска не любила Анюту, хотіла щось своє доточити, але стрималася. Тільки подумала:
"Якби ти чула, що про тебе говорять – то не прийшла б сюди зі своїм здибухом".
Вночі пройшов дощ, і земля розкисла. А з дерев ще зриваються важкі холодні краплини і падають за комір. Треба добре дивитися, де ступити. Тим паче у передсвітанковій темряві. Тому Таїска довго стоїть край дороги біля калюжі з п’ятирічним хлопчиком, котрий тримається за край її спідниці й відверто позіхає у пітьму. Ні, він не хоче спати, він хоче їсти і починає вередувати, на що жінка каже:
– Почекай, синку, хай дідусь із твоєю сестричкою трохи відійдуть. Хоч би за курган. Пограйся з Тугаєм.
На Порубаний курган зорила і сусідка з хлопчиком. Але вона трималася трохи осторонь од Таїски. І Таїска розуміла чому. Значить, правду люди подейкували, що старий Цибух розвертає сідниці рано овдовілій Анюті Петрусенко як не в клуні, то за ровом у верболозах. Про це знала навіть і Таїсина свекруха. Давно знала. Але що мала казати, як із середини почала по-жіночому підгнивати. А Ганнуся (так її любив називати Пахом) боялася до скирти соломи підійти, бо як не щокою, то заголеною голінкою підпалить. І Пахом гасив те полум’я. Бо ще, мабуть, мав чим. А тут ота підпалена Полундрою "шерсть" трохи таки сконфузила старого. То була одна не з другорядних причин, котра погнала його в далеку дорогу.

Порубаний курган знали всі. Ще з діда-прадіда. Бо він ось тут, одразу за хутором Яровим. Кажуть, колись отаман Іван Сірко після чергового успішного походу на Крим вертався в рідні степи з кількома сотнями звільнених ним бранців.
Козаки на конях їдуть, а бранці перед ними йдуть та йдуть і все оглядаються назад. "Чого оглядаєтеся?" – питає отаман. "Оглядаємося, пане-отамане, бо за тих кільканадцять років, що провели там, уже звикли, зріднилися з тим, що було". "Зріднилися з неволею?", -– питає Сірко. "Виходить, що так", – відповідають учорашні невільники. "То, може, вернетеся назад?" Мовчать. "Тоді, хто хоче назад – вийди наперед".
Помаленьку, ніби неохоче вийшло до півсотні щойно звільнених. В основному, жінок. "Раз так, то вертайтеся! Дорога до Криму – пряма". Жінки відкланялися і пішли.
Вже навіть далеко відійшли.
А Сірко аж звівся на стременах і все дивився їм услід.
Якраз сходило сонце за спинами жінок.
Нараз рвонув за повід, поставив коня на диби: "Не хочу, жеби те діряве поголів’я плодило яничарів!" – і наказав усіх перерубати.
А щоби вовки не розносили по степу кості нащадків адамового ребра, звелів насипати високий курган над їхніми трупами.
Козаки так і зробили.
А коли небокрай проковтнув їх із кіньми – біля насипу появилася баба. Не звичайна, а кам’яна. І т?му ніхто не подивувався, а дивувався іншому: при появі перших променів над землею з глибоких очей кам’яної витікав чорний пісок і повільно спускався вниз по кам’яних щоках. Кам’яній затикали очі, витирали щоки, але не могли дати ради – чорний пісок замість сліз все одно пробивався.
Йшли роки.
Могила заростала травою.
Козаки поруч стали будувати сторожові вежі, аби давати знати усім селам доокола, коли наближається орда.
І хоч високе місце на кургані було дуже зручним під вежу – ніхто ніколи тут її не зводив. "Не можна зі спин рабів вартувати свою волю", – казали козаки.

Настали інші часи, і влітку 1932 року Божого на Порубаному все ж таки спорудили вежу. Навіть сторожову.
Кругом аж до обрію од степового вітру коливалися пшениці, а з тієї вежі комсомольські дозорці пантрували над тим, чи хто з голодних не простягає руку до вже налитих сонячним передзвоном колосків.
У тому особливо вишколювався нечисленний загін під орудою ватага піщанокутської голоти. Порушників порядку, як диких кабанів, просто-на-просто дробовиками відстрілювали з вежі, один перед одним вихваляючись хто з якого разу поцілив у жертву. Найбільший успіх мав, звісно, сам ватаг, бригадир буксирної бригади, комсорг, а тепер ще й реальний кандидат на парткерівника. На рахунку дробовика Полундри було вже одинадцять "туш". Мова йде лишень про тих, кого пристрелив, а скількох ще упіймав і привів у сільську раду?

– А коли вони відійдуть? – і Максимко випустив з рученят шию пса.
Мати,

читати