Завантажити

вчора зварила. Але не встигла з’їсти.
Зосталася Катруся і лялька.
Катруся знає, що і лялька їсти хоче. Бо як не буде їсти – умре.
І Катрусі стає страшно – з ким тоді зостанеться?
Бере ложку і годує маминим борщиком ляльку. А ложка така важка-важка, що й пальчиками уже не втримаєш.
Це я так собі, Таїско…
Ніби про японську ляльку4.
А насправді про нове життя наше…

Не хотіла того слухати, зібралася з останніми силами і взулася.
А потім ще й без будь - якої допомоги вдяглася.
– Що ж би тобі дати перекусити? Як не як, сьогодні – празник. Але ж в мене нічого нема. Пробач… Повір, я тобі не шкодую.
– Та що ви, тітко Дарино. Я не того…
– Але ж якось воно не по-людськи…
– Не турбуйтеся.
Подякувала за увагу і – з хати.

Зібралася в кулачок і подалася поза селом навпростець до річки.
Шукала Варчину ополонку, але сніг її так прикидав, що годі й натрапити. Пересовувала важкі колоди то вліво то вправо – нема.
"Там, куди ти йшла…"
Як же ж Варка її знайшла? Адже тоді теж була зима.
А може, без снігу була?
Бо й такі зими вже бувають… Бувають.
Ще раз проволокла ноги берегом.
Принаймні вона так думала, що то берег.
А насправді – кругом засніжене поле.
"…там його вже нема-ма-ма…"
Оте "вже" сама добавила.
І лід на річці так прикиданий, що у сніг грузнеш по коліна.
Тільки в одному місці – сліди. Широкі, глибокі.
Наче спряжених коней…
Але то не коні.
Вона відразу впізнала їх , злякалася і рішуче попрошкувала в напрямку свого хутора. Правда, колишнього.

Вже біля самої своєї хати руки в один кулачок скинула до підборіддя:
– Прости мені, Святорождений, а на кого в такий час я збиралася їх покинути?.. Саме їх?
Зайшла до хати, а з печі вони всі разом:
– Що принесла?
– Дай мені!
– А де тато?
Що мала відповісти? Хотіла промовчати, але діти вмить поспуска – лися на долівку:
– Де тато? – перепитала бліденька Рита.
Згадала, що під піччю заховала мерзлого буряка.
І вже навіть нахилилася за ним, як свекор:
– Почекай, дочко, – і взяв її за руку вище ліктя.
Не витримала – і заплакала, бо відає від чого. Він її вперше так назвав. Чому саме сьогодні – не знала і запитати не посміла.
– Там… тобі діти трохи м’яса зоставили…
– М’яса!!! А де ж вони взяли?!
Не треба було признаватися, що Кащей здохлої конини вділив, – і він не признався.
А невістка і не допитувалася.
Несподівано її захлиснула радість!
Здається, більшої радости в неї ні на яке Різдво не було!

А вже Водохреще принесло печаль: померла Рита. В той час, коли довкола один за одним помирали, мусив же хтось і від Цибухів відійти за овид. До того були готові, здається, всі. Тільки не вона, мати.
Чому саме Рита?
Найбільш жвава, найбільш щебетлива, котра горнулася до всіх.
І особливо до батька.
Треба сказати, що згасала тихенько, як сонячний зайчик на свіжо вибіленій стіні.
В останню хвилину ніби збиралася щось сказати, але чи то не здужала, чи передумала. Тільки зітхнула і ліву вощинову щічку повернула до мами.
– Чому саме Рита?!
Мати хапалася за голову, зводила руки до неба, плакала, голосила, лементувала, поки не поставила перед собою: "Якщо не Рита, то хто замість неї? Хто? Хто? Хто?"
Виявляється, мати не може в таких випадках обирати. На першу пожертву не надавалися ні найстарша Вірунька, ні, звісно, Максимко, як найменшенький.
Пахом викопав яму, а коли привіз онуку на її ж дитячих санчатах, то з’ясувалося, що яма вже повна трупів. З верхом навіть. Прикидав яму землею, а поряд нову викопав. Коло Павла Марченка.
Павло недавно мобілізувався і, крім солдатської гімнастерки, прихопив з казарми й звичайну алюмінієву ложку. В армії сержант його вчив: "Без ложки будеш завжди голодний. Отже, носи завжди її, алюмінієву, за халявою!"
І хлопець носив.
І не лише в армії.
Як вернувся додому, то про ложку не забув. Але де тільки не потикався – їсти не було чого.
Так і помер, ні разу не використавши солдатської алюмінієвої.
Так і прикидали його з ложкою за халявою під тривожні викрики пугача. Без нього на кладовищі, як колись без священика, здається, не відбувалося ні одне поховання.

А вже з першими підсніжниками коло Цибухового обійстя появилися й перші підводи. Хтось наказав розвалити хату, і цією операцією зайнявся не хто інший, а бригадир і комсорг Полундра зі своїм заступником Федею Жайворонком. Комсомольці з Піщаного Кутка залізними гаками почали стягувати стріху, потім виривати лати і валити крокви. Таїска обхопила Пахома за поперек і відтягнула убік, за ріг хліва:
– Ради Бога, не сперечайтеся, бо нічого не…
Пахом знав, що нічого не допоможе, але стриматися не міг:
– Голодранці! Шантрапа! Орда! Банда! – як лише не обзивав нечестивих, а

читати