Завантажити

був переконаний, що то їхня робота. Хоча в людей вже ні чим було палити і, можливо, до кладовищ добралися.

Треба признатися, що й до того років кільканадцять (себто за совєцької влади) сім’я вже ледь кінці з кінцями зводила. Бувало, як на кухню потрапляв шматочок сала, то сухотна Улита, загорнувши його у лляну ганчірку, опускала в гарячий борщ тільки на час, коли встигала прошептати "Отче наш". Після того той же шматок, у тій же ганчірці, вішала на цвяшок під капот над плитою.
– За царя, як наступав голод, в г?роді людям безплатно видавали обіди. А зараз?! – обурювався Пахом.
– То чого ж ти проти того царя виступав?
Довго перебирав розчепірену бороду і підкручував вуса.
– Бо дурний був. Хоч, правда, при цареві мені подобалося теж не все. Цар мав нас за дурних хохлів. А я дурнем не хотів бути, – казав. – А був, бо повірив ще гіршим – комісарам.
І більше на ту тему не хотів базікати. Треба признатися, вже боявся.
Недавно йому пригрозили:
– Не виполніш поставки на зерно – тобі на грудь хрест поставим!
– Тільки не Ґеорґієвскій! А наш, совєцкій! – уточнила найзавзятіша активістка в будьонівці-шапці, котру навіть самі комсомольці поміж собою прозивали "бєшеною".

До 1932 року в тих широтах ніхто ніколи (навіть у громадянську війну) житло не брав на замок. Хіба що на завертку, аби вітер не відчиняв сінешніх дверей. А як кудись ішов, чи навіть на ярмарок від’їжджав – до одвірка приставляв коромисло або лопату. Той, хто навідувався в гості чи за якоюсь потребою, вже від воріт міг бачити, що господар не вдома.
Чорні дні почалися після того, як село втретє обклали податками. Так зване "тверде завдання" по хлібоздачі мусово ( ще б пак) виконати, а не було чим, бо вже, власне, нічого й не було. Хіба що в хліві корова, котра ні з того ні з сього перестала ділитися молоком.
Можна було б подумати: Фекла Кирикова замовила злим словом, але ж Фекли, як і самого Кирика, вже давно нема. Ще після Пречистої загорнули в мерзлу землю. Та ще й поклали, виявляється, не так, як треба, – головами на північ. Для Фекли то, може, й не випадково – баба нечиста, а для Кирика якось зовсім не по-християнському.
Але хто там тепер на таке дивиться? Як полетів у яму і ліг там – так і прикидають землею. Та ще добре, якщо прикидають. А тоді скільки то мови було про ті голови, не в той бік повернуті! Наче б віднині їм милуватися не тими краєвидами з-під землі.
Отже, Фекли нема, і в корови молока нема.
Виходить, запустилася. Не доїдає. А хто сьогодні ситий?
Мабуть, так би й подумали, якби Пахом ненароком не почув за тином:
– Ти вчора три цицьки вицмудив, а я тільки одну.
– Сьогодні не так буде, – мовив другий голос, – а назворот.
По голосі почув, що це були два сусідські хлопчики. І Пахом вирішив перевірити їх – засівся за старим околотом у хліві.
І що ж ви думаєте, тільки смеркло, як Сашко з Митьком – тут як тут, одразу ж полізли до коров’ячого вим’я. Спочатку руками, а згодом і губами. Того вже Пахом не стерпів, ухопив із засідки старшого за комір, хотів і меншого, але той був потойбіч корови і мерщій чкурнув крізь пролаз надвір.
. Так ось у чому річ! Ось чому корова запустилася!
А тут (як на те) ще й злодії об’явилися – гребуть, що під довгі руки потрапить.
І вирішив Пахом завести худобину в сіни. Прив’язав до гака, що невідь для чого тут був забитий у стінного бруса. Закрутив навіть на морський вузол.
І не допомогло. Нечестиві, котрі якимсь чином об’явилися в тих краях, уночі непомітно з-під руки в хазяїна вивели рогату спочатку за ворота, провели селом, а вже далі – як крізь землю провалилися.
Куди не кидався Пахом – ніде й натяку на коров’ячий слід. Тільки валянки – якось нерівно один біля одного. "Мабуть, п’яний Кащей петляв додому" – подумав чоловік.
До того ж і пес пропав. Напевне, теж на м'ясо пішов.
Як пізніше признався один із поінформованих, викрадачі взули корову у валянки і завели в надійне місце, де її одразу розпотрошили й поділили на трьох. Правда, один залишився чимось невдоволений. Коли це зрозуміли соратники – одразу ж його пригріли "по маківці", а м'ясо порівну поділили між собою.
І безпечно, і вигідно.
Після того Пахом Цибух серйозно задумався над тим: не як жити, а як бодай би вижити.
Пішов на базар у райцентр, за всі гроші, які вигріб із кишені, купив буханку хліба, а коли вдома перед онуками розламав, то, виявилося, всередині у буханці – глина біла. Ідентифікувався, підхопленим у комсомольців одвислим матом, а невістка:
– Могло б й вугілля бути.
– То хоч би в грубку вкинув – теплий дух пішов би по хаті.
А Анюта – Сашкова й Митькова мати:
– Казали, що й ряжанку розводять уже глиною.
– Добре, що хоч не вапном.
І тут Пахом одразу ж компетентно зауважив:
– Твої, либонь, розбавлену глину не ссуть.
Гостра на язик і доволі молодша за віком Анюта не залишилася без відповіді:
– Твій теж.

читати