Завантажити

Угляр. Директор, правда, стояв осторонь, біля хвіртки. Йому, можливо, було й не по собі, бо, що не кажи, учив синів Пахома Григора й Арсена. Та й невістку Таїску, котра зараз сперлася руками на цямрину і дивилася повз усе це дійство кудись далеко-далеко. По всьому було видно, що не у світле майбутнє.
– А чого ж то вона, ота хата, вам так упоперек горла? – запитав старий фронтовик, що колись під Порт-Артуром дослужився навіть до Ґеорґіївського хреста, а в 1917-му ніби брав уже Зимовий палац. А може, то був (як бовкнув колись Кащей) всього-на-всього колишній палац Меншикова чи Шереметьєва? Ніхто вже достеменно не знає, а Пахом Цибух мовчить. Бо кого воно нині цікавить?
Заявили:
– Щоб куркульські банди нє імєлі пристановища!
Цікаво, до чого тут його хата і куркульські банди?
Адже у нього землі всього п’ять гектарів і заяву одним із перших у колгосп подав. Як каже йому дехто: за теж боровся. І правду кажуть. Здається, ще вчора відвів коня на бригаду і здав Ялисеєві Кащею – новопризначеному конюхові. Трудно було розставатися. Коня того йому цигани з Бессарабії залишили. За два оберемки тютюну і кусень сала. Кінь уже ледь на ногах тримався, до того ж коростяний був, а Пахом його відходив, твердо поставив на ноги і тоді аж подався з ним "на гражданскую войну".
Де тільки не воював! Як тільки не відстоював власть совєтов! І кулею, і шаблею, і погонею, і втечею, і, особливо, простудженим горлом.
Був завжди на коні. Тільки раз під ним, коли неподалік вибухнув снаряд. Спав біля коня, поклавши голову на сідло. Прихилившись до того сідла, спав на коні. А коли довелося бойового друга в колгосп здавати, сказав: "Не за те ми, Гніденку, воювали, щоб ти на чужому полі жили за плугом витягував. Для того краще надаються ті, хто проти совєцкої власті дибки став, себто, хто був контрою. А нам з тобою пасувало б на парадах. На самій Красній площаді, розумієш, Гніденку?"
Кінь, мабуть, не розумів. Покірно підставляв шию під шлею, і тоді Пахом за уздечку відвів його на бригаду. Правда, перед тим закинувши у дровітню батога. "Не хочу, щоб тебе ним хтось періщив по спині. Хай уже мене, що не в той бік шаблею вимахував".
На той час чоловік уже почав потроху прозрівати.
А його ніби не за той бік періщили.
І ніби не тим батогом.
Як кажуть: за що боровся – на те напоровся.
– Так я ж… так я ж… – виправдовувався вже.
– Невжелі не розумієш, дєд, що тобі нужно переселятися з хутора?
– Що я на цьому хуторі поганого роблю?
– А сини твої гдє?
Не відав, що казати. І все ж сказав:
– Не ходив з ними – то й не знаю.
– А чого не в селі? І чого нам світлу жизнь строїть не помагають?
У відповідь – тільки випустив їдучий дим під вуса.
А згодом устромив як палаючу головешку в мурашник:
– Яка жизнь? Тут он голод на носі!
– Ти що, дєд, проти совєцкой власті?
– Ти що, старина?
– Ти…
І пішло, і поїхало…
З-поміж усіх виділявся Федотків синок – простоволосий, розхристаний, у матроській тільняшці, котра була явно завелика на нього, а безкозирка якимось дивом трималася аж на потилиці й правому вусі разом. Полундра (так його вже встигли назвати) навіть вихопив із піхви шаблю (її він завжди мав при собі) і пригрозив старому:
– Єслі сини до кінця тижня не вернуться – розберемо хату!
Сини – Григір і Арсен – подалися з дому давно. Григір після селянського повстання 1929 року на хутір не вертався. Зрозуміло, за ним і ГПУ і міліція полювали. Ще б пак, – сотник. Як і в батька Махна. Тільки тоді на тачанці, а пізніше вже на своєму огирі, котрого десь аж під Гуляйполем на березі Гайчури пристрелив у вухо, бо червоні наздоганяли. То вже був останній відголосок Махновії, цілої держави, котра простягалася від зелених полтавських хуторів аж до берегів Азовського моря, а вже берегом – від Маріуполя до Херсона. Колись били Денікіна й Врангеля, били Петлюру й Скоропадського, били Котовського й Будьонного, били німців і австріяків і самі були биті ними ж. Декілька років бились, поки селянські руки не втомилися бити, поки не зачесалися долоні за чепігами й кіссям. А тут большевики за так званою новою економічною політикою почали землю роздавати: "Беріть скільки обробите! А зберете врожай – усе ваше!" І спокусилися нащадки запорожців на солодкі обіцянки, хоч Махно їм перед тим усю землю роздав, і покинули козаки свого козацького батька посеред Дикого Поля майже самого. Правда, селянський командарм ще устиг сказати Григорові: "Пошкодуєш!" – підкинув догори овечу шапку і розрубав її шаблею в повітрі.
– Колись ще доведеться шаблю підняти на комуну, але то вже буде запізно. Запам’ятай!
З Арсеном доля повелася по-іншому. Коли батько і брат гасали по степу, він залишався при матері. Хтось мусив доглядати за хазяйством. І він тримав його доти, доки з колективізацією не прийшов голод. Той голод перевісив йому через рамено торбу і погнав у світ заочі.

читати