Завантажити

впізнаєте?
Було видно, що ні.
– Нічого дивного. Минуло ж майже тридцять років…
– Майже тридцять, – повторив за непрошеним гостем і примружив очі, дивлячись на нього. – А ти хто такий будеш?
"Він і зараз з усіма на "ти", – подумав, а повів мову зовсім про інше:
– А ви, Якове Федотовичу, пригадайте з ким зустрічалися?
Якось неохоче:
– Та з ким я тільки не зустрічався!
"Розмовляє по-українському, значить, – запідозрив щось і, напевне, буде пильним".
– А ви пригадайте…
– З ким я тільки не зустрічався, – повторює і одразу ж серйозно: – Навіть із Берією. З Лаврентієм Павловичем, – і повів по орденах рукою.
Це – щоб налякати.
– Зависоко берете, Якове Федотовичу. Я таких не знаю. Я знаю неврастеніка Профатілова, Валентина Чернявського. Останній у кожному районі мусив мати женщину, правда? Спробуй не підбери – од партійного функціонера клопоту наберешся по зав’язку.
– То правда, – ювіляр навіть посміхнувся. – Був такий. А ви звідки його знаєте?
"Коли перейшов на "ви" – значить, злякався".
– А ще Брюханя і Мєльнікова знаю.
. Завовтузився на кріслі:
– То ви багатьох знаєте!
– І особливу опергрупу знаю. Ту, що з сотнею Сірка часто тягалася.
Побіг очима по вікнах, по дивані, зупинився на телефоні.
– Виходить, ви на Волині бували?
– Так, бував. І тому знаю, чим займалася ця опергрупа. Під командою Малані, – примружив очі убік ювіляра: – Пригадуєте такого?
Ювіляр нараз згорнувся промерзлим капустяним листком.
– Якщо не пригадуєш Малані, то, може, хоч когось при-га-ду-єш? Бодай би із Пу-га-че-вої Балки?..
Запала глибока мовчанка.
Тільки з сусідньої кімнати нараз донісся дитячий безтурботний сміх. "Якби його перевести на колір, то мав би, напевне, зеленавий відтінок", –чомусь подумав він.
– Тепер я тебе впізнав. Значить, ти там з отим, як його? – подивився прямо в очі гостю, але той не відповів. – Значить, із Вороною не загинув… Я знав, що не минути… знав… – і ювіляр нараз рвонув на собі фронтовий кітель – з-під нього вирвалася смугаста тільняшка, котру знизу відразу розперло черево. – Стріляй! Стріляй! Чого смотриш?.. Да! Да! Да! Я твоїх усіх до самого третього коліна! – і заверещав: – Контра ти бандеровская!
Непрошений гість скосив очі й підвів густі брови:
– Легко хочеш відкараскатися від мене, – сказав, а по хвилі додав: – Але так не буде!
Підійшов до телефону, набрав номер і крикнув у слухавку:
– Міліція! Негайно на дачу полковника Маланіна!.. – чомусь затулив праве вухо. – Що ви розпитуєте?! Тут страшне убивство!
Після того зайшов у сусідню кімнату, зробив шість чи сім пострілів… Чимось важко грюкнув… Потім ще раз вистрелив…
Вернувся і сів навпроти ювіляра.
– Сволоч ти! – кинув йому просто в обличчя ювіляр. Піднявся з крісла і ще раз повторив: – Сволоч!
Гість у відповідь на знак згоди тільки кивнув головою:
– Дрібну картоплю – під сікач! На насіння така не годиться…– і вийшов із кімнати.



ДИКЕ ПОЛЕ

Пахом стояв перед порогом як заступ.
Не відав, що робити.
В його барабанних перетинках, поміж волоссям, що густо повиростало з розчепірених вух, заплуталися погрозливі слова:
"До уборной виділяємо дорожку шириной в півметра. Ні вліво, ні вправо й на пів ступні – понял аль нєт, старий хреч?"
Оце "понял" стосувалося не лишень його, а й всіх тих, хто ще тут мешкав. Поки що. Бо самого хутора Ярового вже не було. Ще з осени. Залишилася тільки його, Пахомова, а точніше ще дідова Свиридова хата. І ще дві: по сусідству Анюти Петрусенко й під посадкою Кошового, докладніше Кошової Насті. Бо Петруньо Кошовий із фронту так і не вернувся.
Хата Цибуха хоч стара, зате здорова, стукни обухом об стіну – аж дзвін поміж брусами відіб’ється.
І муляє вона очі всім, особливо Полундрі – бригадирові так званої "буксирної бригади" та комсомольцям із Піщаного Кутка, що в П?гачевій Балці, котрі й склали разом із москалями ту бригаду, або, точніше, ватагу мародерів і розбійників.
Той куток віддавна вирізнявся в селі. Ґрунти – бідненькі, а люди плохенькі, ледачкуваті, не проти щодень чаркувати. Себто почарківці-випивохи. Як підібралися. А втім, так воно було з давніх давен. Ніхто із села Пугачева Балка піщанську дівку не хотів сватати. Будь він кривий чи хоч на п’ядь зростом, а вона – красивіша од самої Василіси Прекрасної. Навіть приказка склалася: "Піщанське ледащо не візьму нізащо". Тому з Піщаного Кутка, звісно, сердилися на інших, що мешкали в тому ж селі, а Цибухові зараз навіть пригрозили:
– Всьоравно, дєд, розберемо !
Не подумайте, що вони так завжди тут балакали. Це – в останній час, коли організувалася вже ота буксирна.
До цієї буксирної бригади сьогодні входили ще Таїсина однокласниця Головач Олена в будьоннівці-шапці й (що найбільше несподівано для Цибуха) директор місцевої школи Іван Іванович

читати