Завантажити

Зрозумів натяк: всі й так давно знають: якщо не обидва, то Митько, принаймні, воістину од Пахома. Недаремно кажуть, що навіть зовні змахує на горбоносий цибухівський виводок. "Як дві кварти самогону", – повторював не раз п’яний Ялисей Кащей.
– Чув я, що з шахт вивозять здохлих коней. Може, й собі пошукати щастя? – ніби виправдовувався Пахом уже вдома.
– То що, уже й до падалі дійшли? – встала на вуха невістка.
– В селі, Таїско, вже давно полюють на здохлих коней. До ями не встигнуть довезти, як кожен собі по шматку відриває.
– Не може бути!
– А є.
– Може, скажете, що вже й людей їдять?
– Людей їсти ніхто не буде, а от…
Хтось зашарудів у сінях. Доволі голосно гримнув об щось.
Пахом відчинив двері.
– Собака.
– Чий?
– Наш.
Невістка аж руками сплеснула:
– Тугай!
Пахом глянув на невістку:
– Я вже давно думав над тим…
– Нічого не вийде.
– Чому?
Кивнула головою на дітей:
– Не дозволять.
– Так то ж у першу черг для них. Як не зробимо ми – інші зроблять.
– Все одно не дозволять… Особливо он той, – показала на найменшого.
– То думайте самі, як жити.
– Таке скажете. А ми хіба не думаємо?
Тугай поставив передні лапи на поріг. Ніби боявся зайти до хати. Лапи – брудні, а очі – перелякані й вологі. Пес ніби чогось чекав, а люди дивилися на нього спочатку якось відчужено, і він, здається, це розумів.
– Він … – голодний Таїска не домовила..
– Так, як і ми, – здогадався Пахом, а найменшенький кинувся псові на шию так, що мати аж застерегла:
– Не задуши.
А Максимко зі слізками на очах:
– Мамо, він – голодний…
І мама так скрушно-скрушно, майже упівголоса:
– І Тугай голодний, і…

І ось він, святий, настав.
І радости не приніс.
Як і п’ять, як і десять років перед тим.
Властиво, після отого жовтневого баламутства 1917 року в Петербурзі все якось перевернулося навіть у свідомости людей. Оте "кто был ничем, тот станет всем" поставило усе на свої незвичні до того місця.
В українських степах, відчайдушно заломивши шапку-бирку, гасав козак Голота і тепер упокорював вольницю, розбурхану ним же.
Пили горілку, пили наливку
і, не доведи Господи,
було бодай би невдоволено зиркнути в той бік,
звідки линули запаморочливі оргії, вмотивовані сумнівним досвідом: "кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити – все одно".
Або ж ще переконливіше: "кришталева чара, срібная креш, пити чи не пити – все ж помреш". "А хто з нас, брацця, буде сміяцця, того будем бить!" І найпарадоксальніше, що били не лишень тих, хто сміявся з них, а й тих, хто співчував їм.
Чужа матерня,
занесена московськими комісарами,
успішно брала поверх за поверхом,
як у пізнішому сорок п’ятому році фашистський рейхстаг.
І все ж, у хаті Цибухів ще когось і чогось чекали й не чекали.
Мали б завітати сини: Григір і Арсен.
Мали б, якби за ними тут не полювали. Полундра на майдані привселюдно поклявся за будь-яку ціну схопити братів. Особливо Арсена. Той Арсен забрав у нього Таїсію. Власне, не забрав – дівчина сама схилилася до Арсена. Може, тому, що хазяйновитий. Він і з плугом і з косою заодно, а Полундра, як тільки закінчив школу, у крамниці чи біля крамниці з дружками плодоягідне хлеще.
Якось перестрів Арсена і пригрозив: "Якщо ти від неї не відліпишся сам – відшкребу!" – і розмашисто ударив у лице чоловіка. Арсен лишень кров із зубів витер, а Григір одразу ж збив п’яничку з ніг і почав місити кулаками, як мати перед Великоднем тісто.
Якби Арсен не відірвав брата від лежачого – той не з одним переламаним ребром піднявся би з землі.
Після того Арсен ще довго заспокоював Григора, в той час, як недавно сконфужений і повержений уже скрадався поза городами, за лазами-перелазами до свого Піщаного, та ба, вибачте, до найошатнішої в селі хати, господар якої з усім багатодітним сімейством ще два роки тому змінив місце проживання, а точніше, ухопивши декілька клунків під пахву, подався з українського степу аж у бурятську тайгу. Як і деякі інші, не добровільно, ясна річ.
Полундра затаїв ненависть більше до Арсена ніж до Григора. Не міг зрозуміти, чому така дівчина, як Таїска, надала перевагу тюхтієві, котрий не зважиться кулака підняти навіть на захист самого себе. Хіба вона не бачила, як у крайньому ряду в класі, зліва од неї, сидів хлопчина і тільки те й робив, що повертав голову в її бік? І завжди тоді, як вона поправляла довгу товсту косу, котра чомусь часто сповзала на груди, котрі з кожним роком починали все чіткіше й опукліше окреслюватися. Тоді їх, як на те однокласників, найбільше розділяло те, що вона приходила до школи все-таки пристойніше зодягнута, а він? Він походив із незаможників, а точніше з отієї голоти, до котрої найчастіше припасовували приказку: а в нашого Давида – ні сраки, ні вида.
Правда, що ж до першої, то сьогодні можна було сперечатися. Сьогодні в Полундри вона

читати