Завантажити

мабуть, не зовсім зрозуміла сина і не квапилася з відповіддю. А інша зі своїм другим подалася до свого обійстя і за поворотом поміж кущами розчинилася в пітьмі.
– Шалава, – сказала Таїска і взяла свого найменшенького за руку. – Ходімо і ми додому.
Звичайно, такого не сподівалася. Тим паче, від Олени Головач. Олена хоч була її однокласницею, але жили вони – як на холодних протилежних полюсах. І не лишень тому, що Таїса Волинець у школі відмінницею була, а Олена ледь-ледь перевалювалася із класу в клас. За характерами вони – різні. І за поведінкою. Олену ще в школі майже всі однокласники перемацали, починаючи із вчителя фізкультури.
Була ще одна дивна риса в поведінці учениці: їй нараз не сподобалося своє ім’я. Тому переконала всіх, що вона не Олена, а Лєна. Ти ж не сибірська річка, перечили дівчині, але дівчина – як не чула. В Україні на той час до власних імен уже ніхто не ставився з повагою. Так як до рідної мови, рідної пісні чи до занедбаного кладовища.
Згодом і вчителі почали її викликати до дошки за прізвищем і уподобаним ім’ям.
І дивно, ніхто, крім учнів у класі, не міг зрозуміти чому під час оголошення її прізвища-імени однокласники лягають на парти.
Досить було об’явити: "До дошки вийде відповідати Головач Лєна", – як клас вибухав реготом.
І так було завжди.
І так було скрізь.
Уже навіть і на вулиці.
Лише згодом совєцькі учителі збагнули в чому їхня помилка, але на той час за школяркою вже встигла закріпитися кличка «Голова члєна». Треба відмітити, що на той час вона була вже членом (себто члєном) всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді, але всі сприймали її як «голову члена».
Згодом вона ще й очолить партійний осередок у селі, тому й буде головою того осередку членів партії більшовиків, половину котрих уже встигла заразити досить поширеною на той час "венеричкою". Отже, доведеться перейти з товаришами однопартійцями на особливий секс-статус, цебто в прямому розумінні – на голівку члена.
Пізніше його назвуть оральним, хоч до російського слова орать, себто репетувати (за свідченням найповажніших лінгвістів) він не мав і не має ніякого відношення. Саме в цій процедурі показала себе Голова члєна неперевершеним віртуозом. Навіть Полундра визнав: "Нашим молодим комсомолочкам у тебе, Лєна, єщо нужно учиться, учиться і учиться, як сказав би вождь мирового пролетаріата", – і від серця приклав долоню до її широкої лівої сідниці. А потім – і до правої.
А тут – Таїсці пропозиція:
– Хочеш працювати в столовій? Їдальня була одна на всю Пугачеву Балку. Недавно організована в школі. Там підгодовували ніби тих школярів, які залишилися без батьків (гуманна ж влада!). І в окремому "закапелку" – комсомольських активістів.
– Кажи: так чи ні? Не відала, що відповісти.
Як мовиться: і хочеться і колеться.
Колеться, бо не хотіла зустрічатися з піщанокутськими активістами, а хочеться, бо могло б щось до пальців прилипнути, як кінчала роботу.
До речі, про це і Лєна натякнула:
– Може б, і малого пристроїла в підготовчу групу.
Подумала і, певна річ, згодилася.
А що мала робити, як ті запаси, що залишив свекор, уже розтанули разом із останнім снігом у Глибокій Балці (що за три верстви звідси), а допомоги, звиняйте, чекати нема від кого.
За чоловіком слід давно висох, а від свекра й рідної донечки – жодної вісточки.

Треба сказати, що в їдальню її прийняли без жодних застережень.
Навіть без заяви.
Може, тому, що тут не було якоїсь особливої харчової сировини. Картопля, правда, трохи примерзла; капуста, якась морква, квасоля – ось і, здається, весь кулінарний асортимент. Аби бути до кінця об’єктивним, то треба відмітити: іноді потрапляли жири, сало. М'ясо як і було, то для вибраних. А вони харчувалися за окремою статтею і це сприймалося нормально. Ще б пак, на кого б тоді спиралася радянська влада, як рамена трудящих були вже худесенькими?

Як би там не було, а сьогодні в комсомольців свято. Сьогодні їм привезли кабанчика. Десь так кілограмів під вісімдесят. А може, й цілих вісімдесят буде. Ніхто не казав звідки провезли. Бо ніхто й не питав. Привезли то привезли. Федя Жайворонок хотів йому пулю всадили просто межи вуха, але Полундра рукою відвів його гвинтівку:
– Не нада, хай он той.
Кащей тут як тут – напоготові. Витягнув із-за халяви швайку – і до кабанчика. Кабанчик нічого не запідозрював і, вочевидь, сам був голодний, тому почав, тихенько порохкуючи, обнюхувати швайку, не наважуючись одверто просити милостині.
Кащей ні на мить не завагався, вхопив тварину за передню лапу, перевернув набік – і встромив гострий інструмент їй під лопатку.
Як і завжди, в нього вийшло досить вправно. Колись він хвалився: "Я німцям і петлюрівцям ще не так заганяв! На цілий штик у черево! Ага?"
Зараз кабанчик тільки квікнув і потягнувся кілька разів задніми ногами,

читати