Завантажити

активісти займатися. Навіть винагороду виставили: за п’ять похованих трупів – трудодень. А за трудодень – качан кукурудзи. Такої розцінки навіть передові трудівники в колгоспі не мали, їм видавали по качану за два трудодні.
А якщо врахувати, що гробокоп (так по відомости проходив) мав ще й коня ( до слова, Пахомового гнідого), то у нього був просто таки совнаркомівський привілей. Уявіть собі, тільки голова колгоспу мав ще пару коней. Інші коні вже давно виздихали і хіба що їхні копита валялися за конюшнею.
Безсмертному залишалося тільки шкодувати за минулими часами: "Тоді я на одних городах скільки заробив би! А зараз що ? Ніхто за городи не дбає, бо сили давно вже ніхто не має".
І все ж , гробокоп через кілька місяців пред’явив голові сільради підписати нову угоду: позаяк на сьогодні смертність збільшилася втричі, то й оплату відповідно треба збільшувати.
– Колись, бувало, щоб заробити трудодень, я підкидав для увеліченія колічества на підводу такого собі доходягу, – признався Кащей. – Навєрно, з таких міркувань і мене колись в яму вкинули.
– Тогда, старик, були зовсім інші подсчоти, а як будеш ще щось фіздєть – наполовину знижу розценки! – і новий голова сільської ради Єлєна Афанасьєвна ( ще недавно Головач Лєна або простіше Голова члєна) показала старому на двері.
Вже надворі старий обурився:
– Так я за ту власть… – але одразу як бувалий і поміркований вояка рокірувався: – В усьому тільна баба винна. Прийняв тридцятип’ятирічну, розумієш, з байстрюком до себе, а їй, виявляється, ще того мало.
– Якби не прийняв, – заявив уголос уже в своїй хаті, – то давно, як і інших, відвіз би на кладьбище. Ото ж, як не подобається – хоч сечас забирайся! На твоє місце, розумієш, комсомолочку приведу!
– А хто твоїй комсомолочці тягу прочищати буде? – запитала жінка.
– Той, що й тобі.
– В мене на те вже сили нема, а вона, догадуюсь, з таким, як у тебе, не змириться. Та ж він, як всохлий корінець у стиглого кавуна.
– За пуд кукурудзи кожна згодиться.
– Не кожна. Тільки така, як я… І то заради… – Ольга не доказала, але й так було зрозуміло, а Безсмертний випливав на свою хвилю:
– Я полу кожуха самого Нестора Івановича в Гуляйполі прострелив, а вони мені, розумієш: "Ми вам за те – качан кукурудзи". А який то трудний день – хіба знають вони? По-первах вонючі руки об цямрину дереш і не можеш оддерти-оддраяти…
Жінка слухала-слухала і бачить, що не переслухає старого:
– Подякуй мені, що тебе від ями приволокла. А то і скапцанів там би…
На те Безсмертний не мав що сказати. Принаймні, сьогодні. А взавтра чи позавтра починав усе спочатку.
І так було завжди.

З травою проросла і якась надія.
Ті куці залишки села розповзлися по вигоні як стадо без пастуха.
Люди, а точніше примари, клякали на коліна, рвали свіжу траву і ховали за пазухи або в якісь мішечки, котрі прихопили із собою. Деякі, вочевидь, заповнивши пазухи й мішечки, падали на лікті й просто паслися, паслися, паслися. В них так не виходило, приміром, як у корів чи овець, але тим не переймалися. Вони були голодні, виснажені, принижені, наполовину мерці. А такі сраму не ймуть уже.
За зиму з половини хат у селі стріхи пропали, в окремих випадках із латами й кроквами. Відривали двері, вибивали рами з вікон, розбирали хліви, дровітні, тини, ворота, хвіртки. Треба ж було чимось топити, щоб підігріти не лишень промерзле тіло, але й душу.
Інші накинулися на дерев’яні хрести на кладовищі.
Горіло все поіменно з покоління в покоління, з роду в рід.
Горіло навіть те, що за татарської навали встояло: капличка усіх святих, а їх – ой скільки! – на землі руській.
Сюди завжди заносили небіжчиків і відправляли панахиду перед тим, як покласти раба Божого в сиру землю.
Святих ой скільки! А для голоду нема нічого святого. І святі тут не зарадять, бо світ став грішним.
Панас Тулумбас ще минулої осені зняв цементовий надгробок з котрогось із своїх предків і витесав жорна.
– Пробач, бо то над тобою лишня вага. А так буде легше і тобі й мені. Бо я собі намелю так, щоб Сталін не знав.
Ходить Сталін над рікою,
Носить жорна під рукою, та гей!
Не намолов – усе зерно забрали, а сам Панас помер, як і його жінка, як і тринадцятеро дітей.
Прикро, що вже, певне, ніхто в селі не знає, на якому клаптику рідної землі кості їх лежать.

А на вигоні жують траву і мовчать.
Мовчать і жують траву. А про що говорити?
Ще хтось підслухає і донесе – клопітно буде.
Дякувати Богу, сонечко пробилося із-за хмар.
І знову пішли попасом по вигоні.
Хто – на колінах.
А хто – на ліктях.
І нараз небо ніби янголи заступили крилами. Стало – білим-білим.
Ударив перший грім.
Широкий і розкотистий, як у травні.
Уперіщив дощ, але примари

читати