Завантажити

парторганізації Полундра. А про те ні слова, як "замочували" ту подію з новообраним.
Виїхали ж, звісно, з Безсмертним "на природу". І так "врєзалі", що кучер їх ледь на підводу постягував. Поскладав за звичною практикою як попало. По дорозі додому втрамбуються.
І вони втрамбувалися. Тільки кучер на передку заснув.
А коли заснув, то вишколена шкапа ( те, що залишилося від Пахомового Гніденка) за тією ж звичкою зателіщила їх на кладовище. До самого ранку підвода з "трупами" простояла не розвантажена на кладовищі, поки кучер першим не очунявся і не схаменувся.
Щоб якось згладити конфуз, Безсмертний розвернув голоблю і привіз активістів до сільради.
Ніхто з них так і не знав, що трапилося. Бо й Безсмертний мовчав, беручи на себе не малу долю провини за той випадок.
А вранці від сільради полинуло таке знайоме:
А маладова камсамольца
Неслі з разбітой галавой.

Катерина Антонівна чекала Таїску, аби заявити, що віднині вона вже не числиться на роботі. Отже, то вже її справа, куди податися. В неї, завідувачки їдальнею, не біржа по трудовлаштуванню, і тому майбутня доля вчорашньої підлеглої її не цікавить.
– Хай подякує за те, що ти її майже півтора місяці терпіла, – сказала голова сільради, і Катерина Антонівна з нею цілком згідна.
Ще б пак, по-іншому і не могло бути.
І все ж, якщо бути об’єктивним, то звільнила жінку за нізащо.
Таїска на роботі справлялася: чудово готувала страви, не крала (або майже); як необхідно було, то й офіціянтку підміняла. Кілька активістів їй навіть подяку встигли помістити у книзі скарг і пропозицій. Але ж...
Отаке то в нас буває.
– Буває.
І, на жаль, останнім часом нерідко.
– На жаль, рідко по-справедливому буває.
А кому поскаржишся?

Пізно увечері до Анюти Петрусенко постукали.
"Полундра. Або хтось од нього", – подумала. Треба признатися: набридли.
Але , як відсунула засув на дверях – зовсім чужий чоловік заваливсь у сіни. Борода – довга й сива-сива, а брови – чорні-чорні, якісь настовбурчені, наче перелякані. Ніс гачкуватий, трохи збитий набік. На когось ніби…
– Не впізнала?
І голос ніби…
– Не впізнала, значить… – констатує простуджений бас.
– Не впізнала, – признається.
Дивиться на неї, а очі – аж світяться.
Довго-довго мовчить.
Нарешті:
– І мішок забула? А обіцяла, що будеш вік пам’ятати .
– Який мішок? – питає
– На вигоні…
– На вигоні?
Аж руками сплеснула:
– Невже?
Приставив указівного пальця до рота: мовчи!
– Зрозуміла, – і майже пошепки: – Заходь до хати.
Перекинув ноги через поріг. Зсунув із голови шапку. Зім’яв у руках. – Скільки літ, скільки зим… То розкажи, звідки ти? Яким чином? Вже стільки – о-йо-йой! – не бачилися!
– Краще розкажи, що тут у вас?
– Як і скрізь.
Крутнув головою:
– Якби ж то…
– А що – хіба ні?
– То тільки на Україні нашій...
Вийшло так, що не знала, де його посадити.
І він сам присів на лавчину коло відра з водою.
Показала на місце біля вікна:
– Краще он там сядь.
Важко піднявся на ноги, підійшов, засунув фіранки і лише після того присів на стільчик.
– А ще буде краще, як каганця загасиш.
– Ти так кажеш, наче за тобою ось-ось хтось прийде.
– Все може бути, – сказав.
Пальцями роздушила палаючий гніт каганця – і той згас.
Нараз стало темно-темно.
– А де хлопці?
– Сашко в бабусі. Думаю, через годину-дві прийде додому.
– І не боїшся його самого пускати?
– А він не сам. Його останнім часом супроводить ваш Тугай. Либонь, тебе вже забув пес.
– Не забув. Я ж вас покинув тому два чи три роки. А здається, що вічність.
Ствердно кивнула головою.
– Ти вже тут давно?
– Скоро тиждень буде.
– Міг би й в мене .
– Приглядався до тебе, але не знав, як мене зустрінеш.
Тільки посміхнулася:
– А Митько з твоїм батьком пішов щастя шукати.
– Куди?
– Ніби в Білорусію.
– В Білорусію?
– Він казав, що ніби там Арсена може зустріти. І, може, тебе…
– То все одно, що голку в копиці сіна.
– Він казав, що ніби в Гомелі чи коло Гомеля.
– Там він його не знайде. Звідти нас, українців, вже виганяють. Чого ж я вернувся? – Подивився на Анюту і відразу ж відвів очі: – Але не про те зараз…
Жінка чекала, що він скаже.
І він сказав:
– Ти мені скажи, де Таїска?
Тільки головою повела.
– Де її знайти?
Поки зібралася на слово та ще й таке невтішне:
– З ума зійшла вона… – Подумала, подумала: – Просто здуріла… Григоре. Не стерпіла і подалася у світ заочі, Григоре. А може… А втім, я нічого не знаю.
– А діти?
– Старшенька пішла з дідом… Рита померла…
– Від чого померла?
– А від чого, Григоре, тепер всі

читати