Завантажити

дзвонах замість язиків – вішальники догори ногами. У кожному дзвоні – по вішальнику. Чорні чоловічки (ніби мурини-ліліпути) шарпають вішальників за чуби-оселедці – і дзвони дзвонять якусь карпатську (а він і там бував) коломийку, над усією землею од крайнеба до крайнеба.
А під ту грайливу мелодію, важко ступаючи, іде жінка.
Її питають:
– Ти що, не бачиш людської жури?
– А я від неї вже закам’яніла на кургані, – каже жінка. – А тепер ось тут, біля балки, стану і буду стояти доти, доки не схаменетеся. Доки той, що вже устиг прихилитися до мене спиною, не вийме важкий камінь із-за пазухи.
– А чим буде боронитися?
– А йому не треба боронитися.
– А що робити?
– Йому треба наступати!
– З чим наступати?
– З добром.
– Добром не повоюєш. Добро ніколи не перемагало зла.
– А…
– Хіба в казках…
– ???
– Повторюю, в казках.
– Хіба що в казках.
Десь далеко загриміло – і Григір прокинувся і повернувся до кам’яної.
– А з чим наступати?
Кам’яна мовчала. Мовчала, як і тоді, коли він саме тут наздогнав верхівця на гнідому, заїждженому до останніх ребер коні, вихопив із піхви свою сталеву блискавку і вже опускав її на голову… та враз упізнав (дякувати Богу) на зарослому обличчі… трохи горбатого, трохи збитого, як і в нього, набік носа.
– То що, будемо битися чи миритися? – словами казки запитав.
Верхівець мовчав. Жовна сіпали його втомлене обличчя, а брови то піднімалися, то опускалися.
– Рубай! – нарешті сказав. – Бо як не зарубаєш сьогодні, – я тебе завтра зарубаю! Запам’ятай, не пошкодую!
– А то ж за віщо? – тихо запитав Григір.
– За те, що ти проти пролетарської революції.
Григір звів коня на диби:
– Я проти пролетарської імперії, бо я …
Верхівець його випередив:
– Всраний ти українець, коли виступив проти рідного батька.
О, цей докір! Чомусь згадав хорунжого Юрка Дериземлю біля їхнього хутора, якраз навпроти старого Порубаного кургану.
Тоді до них прийшло нове поповнення. Всі до одного – обірвані, зарослі, не в усіх навіть гвинтівки – в руках, а чоботи – на ногах. В декого – списи, в декого – сокири, в декого – вила-трійчаки, а один на сучкуватого дрюка сперся.
Тільки голови поки що – в усіх.
– Хто такі? – питає хорунжий.
Мовчать. А обличчя – зосередженні.
– А воювати хочете?
Викинули догори «озброєння»:
– Всє!!!
Хорунжий щось подумав-подумав і наказав:
– Хто українець – три кроки наперед!
Вийшло троє.
Подивився на них хорунжий, але звернувся до інших:
– А хто хохол – чотири кроки наперед!
Вийшли всі решту. Понад двадцять. Крім трьох.
– А ви хто будете? – звернувся до тих трьох.
Засмаглі хлопці випнули груди:
– Гагаузи!
Хорунжий зиркнув убік хохлів:
– Чуєте, вони знають, хто вони, а ви?.. – Хохли мовчали. – Але раз воювати хочете – будете! Тільки за Україну! За Україну! – повторив і догори викинув криву шаблюку: – Хто здумає по-іншому – всіх перерубаю, як той, що он цей курган воздвиг! – і показав на насип.
– Ось що, батьку, – сказав Григір, – давай по-доброму роз’їдемося сьогодні. Але більше на очі мені не потрапляй! – вкинув у піхву блискавку, стиснув шпорами коня і подався клусом у степ.
Навіть не чув тих двох пострілів, що пролунали позаду нього.
Кам’яна мовчала.
Хоч на обличчі, на грудях, на животі була поцюкана кулями.
І од крайнеба до крайнеба світ мовчав.
Тільки десь за кам’яною скавучав...
Тепер Григір підвівся і перейшов потойбіч баби.
І тут чорний пес кинувся йому на груди. Та так, що ледь не збив чоловіка важкими лапами з ніг.
– Почекай.
Пес завиляв хвостом.
Поклав руку псові на шию і почав гладити:
– Не відразу тебе впізнав, – вибирав із його шерсті реп’яхи і жбурляв позад себе. – В яких лишень бур’янах і сміттєзвалищах ти не тинявся! І, може, тому й вижив. Ти голодний, мабуть? Але не ображайся: зараз увесь світ – голодний, – плескав його по шиї, мов коня. – Ми з тобою щось та придумаємо. Тільки ти мені спочатку скажи, як ти сюди потрапив? Невже супроводив мене від самої Пугачевої Балки?
Пес мовчав, а чоловік далі міркував:
– Я – битий вовк і відчував, що хтось за мною іде. Мені здається, що якось навіть бачив тебе, Тугаю, але подумав, що мені привиділося.
Обійняв пса за шию:
– Та ж ми з тобою домовилися ще там у Пугачевій, що ти залишаєшся. Скажи, хіба не правду кажу?
Тугай мовчав.
– І ще скажи, куди ти йдеш?
Тугай далі мовчав.
– Не знаєш? І я не зовсім знаю.
Розв’язав мішок-ранець, вийняв буханець хліба, відламав шматок Тугаєві, шматок – собі. Тугай свій проковтнув, навіть не пережувавши, і вставив очі в Григора.
– Е ні, друже, так не піде. Так ми далеко не дійдемо. В мене, друже, всього-на-всього дві буханки. А дорога – далека, – Григір посміхнувся: – А я не Ісус, котрий міг би таким хлібом цілий колгосп нагодувати. І ще

читати