Завантажити

це виходило якось незграбно і невправно. Одначе хтось одразу назвав їх живою "лапшою"6 і почав ворушити свіжі могили, чим збудив ще густіші викиди смороду в навколишнє повітря.
А хтось намагався залізти навіть на Порубаний курган, але, не добравшись й до середини, сповзав донизу.
Ще раз пробував – і ще раз сповзав.
Зневірявся і плакав, розмазуючи чорнозем по чорному обличчю. Нерідко той чорнозем попадав у рот – і гострі щелепи його довго й безнадійно жували…
Але Таїска цього не помічала.
Вона чекала.
І таки дочекалася.
Він, мабуть, ніколи не стукав у двері.
І т?му ніхто не дивувався.
То був новий стиль взаємовідносин.
Нова революційна етика, етика нової ери – ери будівництва комунізму в окремо взятій країні.
Як сказав поет: "Ростемо ж ми, гей!"
Не відала що робити, але він одразу ж допоміг їй, – зірвав із неї блузку.
Якось розгубилася.
– Почекай, дитина …
Максимко стояв біля дверей і готовий був у будь-яку хвилину заридати.
– Вон отсюдова, сопля!
Хлопчина заблимав повіками.
– Говорю, вон! Не слишиш?
– Почекай, – сказала Таїска.
– Що – почекай?
– Почекай.
– Моя твоя не понемаєт.
– Зате моя тебе розуміє.
– То що? – невдоволено сказав. – Довго буду з тобою мудохатися?
Довго мовчала.
Він упер руки в поясницю, з-під лоба зиркав на неї.
І вона нарешті зважилася:
– Не хочу я твоєї помочі…
– Зате я хочу твоєї… – умить підхопив на руки і повалив жінку на ліжко.
Не пручалася, бо не мала сили, а він перекидав її немічні ноги, все глибше й глибше занурюючись у неї, перевертав її з одного боку на другий, закидав на себе, під себе, все це супроводжуючи надсадним як не стогоном, то вигуками, зовсім не подібними до людських. Вони радше нагадували голодний звіринець…
Незважаючи на те вона нараз провалилася в таке бездонне блаженство, якого давно не відчувала, або й про яке вже не пам’ятала…
Скільки вона в такому стані витала – не знала.
А коли він натягнув на себе штани, то сказав:
– Тепер, нарешті, я догодив, здається, і Голові члєна.
Усе зрозуміла: однокласниця провчила її.
Та, власне, на що могла розраховувати?
Зараз збагнула інше – дармового харчу для дитини тепер годі чекати.
Навіть не підвелася з ліжка, аби провести за поріг.
І він не настоював на тому.
– Пока, – сказав і вийшов із хати.
Здушила рукою ліву грудь, порівняла свого пуп’янка до абрикосового цвіту і подумала:
" Щось є…" – і навіть посміхнулася.
А потім обвела очима кімнату: добре, що сина в хаті нема.
Але сина не було й на подвір’ї.
Нагле склала руки на грудях (ніби щось передчула) і – понеслася селом:
– Максимку, де ти-и-и?
– …и-и-и-и-и-и… – полинуло кудись.

Те, що відбулося в райцентрі, докотилося і до Пугачевої Балки. Правда, в селі вже не було кому (опріч активістів) слухати і все ж факт сам по собі промовистий: всього-на-всього один чоловік (правда, у масці) увірвався в ресторан, де веселилася вибрана районна камарилья, поклав усіх ницьма на підлогу, пригрозив, що як підніме хтось голову, – одразу ж отримає кулю і навіть уточнив: "Над переніссям".
Скільки швендяв по ресторані, що шукав – зараз ніхто нічого не може сказати. Горілка і переляк забрали пам'ять. У всіх одразу.
Потім непомітно вийшов, перед тим прихопивши два буханці хліба, кружальце ковбаси і два шматки свіжого сала, а спантеличені гультіпаки ще з півгодини лежали непорушно, чекаючи розправи з боку зухвальця.
А коли збагнули, що той покепкував (інакше не назвеш) над ними, страшенно обурилися:
– Нєгодяй! – вигукнув першим (як і повинно було бути) Убаревич.
– Мєрзавєц!
– Контра!
І тільки начальник ГПУ проронив, як під землю:
– Нє іначе, у нєво бил всєво один патрон…
Ніхто не заперечив. Як і не підтакнув.
Той випадок і в Пугачевій Балці жваво коментували.
– Справа в тому, що п’яні були.
– Причом в диміну, – сказав Жайворонок і погрозливо підняв над головою нагана: – Уб’ю!
– І как же ето так? – дивувався Ванька Сєрий. – А ми билі убеждени, что уже нікто с ніх нє годєн і руки поднять на нас…
– Кому там подимать…
– Кругом всі села – мертві.
– То ми так надєялісь.
– Уже два года нікакого сопротівлєнія не було.
– Правду говоріт товариш Сталін: враг причаївся і в любой момент, как відать, може укусіть…
Полундра слухав, слухав і підвів риску:
– Нада бить бдітельним!
Тільки Вань Ванич якось невпопад:
– А хто ж то міг би бути? – запитав.
– А што ти імєєш в віду?
– Маю на увазі того, хто отак зухвало в ресторан заскочив.
Питання було більш ніж риторичним і повисло в мовчанці.
– А ти і дізнайся. Це тобі партійноє заданіє, – сказав позавчора обраний секретар

читати