Завантажити

прокляту, закривавлену по лікті, по пояс, по вуха, повіривши, що борешся за світлу будучину. А насправді пришвидшуєш розвал імперії, котра підім’яла під себе "всіх племен страшенну мішанину".
Хто не відає, що на півдні імперії – плем’я особливе.
Його як розбурхаєш, то зупинити не так просто. Воно воює як на коні, так і на тачанці.
А є ще отой піший–піхотинець. Від нього хоч десять разів утікай з-під Озова чи Каховки – все одно наздожене, стягне з коня і не подивиться брат ти йому чи сват, відшмагає ребром шаблі по поясниці, а якщо захоче, то лезом й голову знесе. Для нього сікти твою голову – все одно, що головку капусти. І шатківниці навіть не потрібно. Бо механізм шатківниці Дикого Поля – жорстокий. Відпрацьований віками, він не щадить ні своїх ні чужих. Власне, у нього нема своїх і чужих. У нього чітко відшліфовані шестерні руйнації, дикого танцю на кістках як переможених, так і переможців, як багатих, так і бідних, як винних, так і невинних.
Горе тому, хто не прислухається, не приглядається, не врахує тих віддавна диких законів.
Григір їх знав і тому йому вдалося вибратися звідси живим. Зовсім дурно було б погибати зараз од якоїсь там п’яної шайки. Тим більше, що всіх їх він знав і можливости їхні міг передбачити.
За тиждень, переконавшись у тому, що ні Таїски ні її найменьшень–кого не знайде, він вирішив не гаяти часу, а добиратися до залізниці.
То було все-таки неблизько.
А якщо врахувати, що пересуватися треба пішки та ще й вночі, щоб не натрапити на активістів, котрі шастали од села до села в пошуках поживи, то це могло вкластися в певний час. А поспішати необхідно було. Треба негайно прориватися на захід і готуватися до боротьби, котра вже визріла, але не мала ніякого підґрунтя на теренах колись бунтівного Дикого Поля .
На заході все по-іншому. Там не було ні колективізації, ні голоду, ні поголовного винищення тих, хто ще міг тримати зброю в руках.
Та й не тільки тих. Усіх підряд, як під косу або ж під жорна. Щоби все живе викосити, перемолоти і засіяти те Дике Поле зовсім іншим насінням, яке поки що ні на якому іншому клаптику землі не прижилося. Та й хтозна чи приживеться.
На заході було не так і, головне, він знав той захід. Там трішки інший дух, там трішки глибше коріння. Просто там так склалося. І в тому не заслуга тих, хто там з діда-прадіда. А може, всього-на-всього їх перевага. Захід є захід, а схід є схід.
Принаймні, йому так здається, бо воював і там і там.
Ішов поміж кущами в глибокій балці. До речі, вона так і називалася на відміну від Пугачевої Глибокою. Він тут бував. І не раз. Саме з цієї балки колись вискочили цілою сотнею і накинулися на кінноту найпотвор– нішого степового злодія і розбійника.
Скільки їх тоді перерубали – ніхто не лічив. Але Котовський після того довго не появлявся в степу.
Десь тут повинно бути терновище.
Перепочити можна.
Бо вже пора.
Хоч місяць ще не зійшов. Але ось-ось повинен зійти.
Десь он в тому напрямку, де стара скіфська могила. А за тією могилою – і стара скіфська баба.
Колись червоні головорізи під орудою того ж таки Котовського після чергового грабежу понапивалися й почали ґвалтувати тисячолітню жінку. Як лишень не прилаштовувалися, що не робили, якийсь комісар до крови свою пуцьку стер, а баба – хоч би хни.
Як стояла – так і стоїть.
Не лягає не під кого.
– Што сделаєш, відать – целкою і останеєцца каменная, – і почали в неї з гвинтівок, як в архістарую буржуазную дрянь, палити.
"А що, як біля неї прилягти?" – подумав колишній козак степового комбрига.
– Де ти, Махновія? – сказав і вперіщив себе короткою нагайкою по халяві.
Тут усе-таки зручніше ніж у терновищі. Степ проглядається, бо вже й місяць сходить. А там, у балці, до тебе підійде з-за коміра і полою шинелі зверху так накриє, що навіть не цвіринькнеш.
Прихилився спиною до кам’яної, накрився шинеллю – одразу ніби тепліше стало. Не знає, чи то від шинелі, чи від баби?
Радше від баби. Бо до живої вже стільки років не притулявся.
Одних боявся, щоб не заразили, інші його самі з тієї ж причини сахалися. Були й такі, що самі лізли, але він за їхніми спинами бачив чорняву Ганнусю посеред вигону у спалахах вологих сонячних зайчиків. Ті зайчики мерехтіли на її молодому пружному тілі, що вже стужавіло в чотирнадцяте своє літо райськими яблучками, поставленими сторчма до трохи впадистого животика, котрого на той час, напевне, ще ніхто не торкався навіть руками.
І весь світ так запаморочливо пахнув прим’ятою м’ятою!
А тут – кам’яна, обласкана за день із усіх боків високим і давнім, як світ, скіфським сонцем, його пригріла як жива.
І на сон схилила.
І розчинила його в тому сні.
Наче від неба відштовхнувся.
І відкрився йому степ. Од крайнеба до крайнеба. А в тому степу на високому кургані ( геть такому, як коло хутора Ярового) – церква. У церкві – дзвони. А у тих

читати