Завантажити

гетьмана Богдана.
– А може, такого, як Хмельницький, не було вже?
– І такого, як Хмельницький, мабуть, не було і таких, як за Хмельницького, не було. Бо вже, як у тій пісні, понад триста років, як козак в неволі.
До тієї теми вона була не готова.
– І що ж ти далі думаєш робити?
– Що далі? А те саме що й робив. Поки на землі є такі, як… а втім хіба тільки він? Всі вони, ті комсомольці, комісари, ГПУушники на нашій землі, як короста…Їх мусово зішкребти з нашого тіла.
– Ой, Григорку, хіба ти не бачиш, що вони нас уже зішкребли?
– Ще не зовсім, Ганнусю. І тут ще дещо залишилося. І є ще Україна по той бік Збруча. То нічого, що їх там мало. Спартанський цар під Фермопілами виграв битву не кількістю, а духом, "що тіло рве до бою". Саме там, на заході, ми зберемося, мобілізуємося і виступимо супроти чужої нам московської комуни, – і замовк...
– Ти хочеш туди податися?
– Не буду ж я чекати, поки мене тут з вишки підстрелять. І тоді доведеться добиратися під Порубаний курган.
– А чого під Порубаний?
– А того, що зараз, певне, всі так роблять. Подивися на курган. За останніх кільканадцять років він значно виріс. Хіба ти не помічаєш?
– Щось не приглядалася.
– А мені то відразу в очі кидається, бо давно тут не був.
– Колись мені Юлька Рябунець казала: "Дивись, Анюто, оця кам’яна стояла біля кургану, а зараз уже на самому кургані. Але я тим словам не надала ніякого значення. Ще й подумала: дурниця якась".
– А виходить, що ні. Бо всі ті, хто без опору гине, і нині поповнюють Порубану могилу, і вона зсередини розростається.
– Дурниця якась – і тільки.
– А ти будь уважна і прислухайся, чи не стогне вона. Бо як стогне – то не на добро то.
– Казав колись твій батько… Але біда в тому, що вона завжди стогне… Скільки пам’ятаю.
Анюта довго стоїть біля вікна. Поправляє фіранки.
Нарешті:
– До речі, а як там батько?
– Батько – битий вовк, і собі раду дасть. Не відаю лишень, чи вивітрилася комуна з його голови?
– Давно вже.
– Слава Богу, – поклав біля себе шапку. – І собі і тим, кого забрав із собою, він дасть раду. На жаль, я йому зараз нічим допомогти не можу. Та й не відаю, де він є. Можу тільки сказати: якщо подався в Білорусію – там не втримається. Його попросять звідти.
– А якщо в Росію?
– То його не пустять туди. Бо там уже стоять "заградотряди" проти таких, як він. Полізе напролом – розстріляють. Як Арсена.
– А що, Арсена...
– Думаю, що так. І думаю, що відразу за Хутором Михайлівським двадцять третього жовтня тридцять другого року. Принаймні так мене інформували, – Григір підвівся зі стільчика і почав ходити по хаті: – Перед тим, як піти за Збруч, я ще пошукаю Таїсу… І найменшенького ще пошукаю…
– І без тебе тут шукали.
– Хто? Комсомольці?
– І комсомольці.
– Шукали ті, хто їх і нищив…
– Я сама шукала.
Хтось знадвору шарпнув двері.
А потім два рази постукав.
Анюта вхопила Григора за руку вище ліктя:
– Не хвилюйся...
Вийшла в сіни.
Гримнув засув – Григір вихопив з-за пазухи маузера.
А хлопець уже з порога:
– Ховайтеся, дядьку, бо з хвилини на хвилину можуть появитися!
Не повірити хлопцеві не було підстав, а для роздумів не було часу.
– Дякую, козаче, – сказав і посміхнувся до Анюти: – Доки Україна має таких хлопців – доти нас банда не здолає! – і від серця ударив Сашка по рамену.
– До побачення! – і вийшов із хати.

Щойно Григір вийшов, як інші зайшли.
Навіть не зайшли, а вдерлися до хати.
– Не було?
– Кого?
– Ну етово?
Ніби не зрозуміла:
– Кого "етово"?
– Махновца.
– Якого махновця?
– Не придурюйся! – крикнув Полундра. – Ніби Арсена не знаєш.
– Знати то знаю. Ось тільки не знаю, чого він тут має бути?
– А де ж він має бути? Ви ж по-сусідськи з ним жили.
– Жили то по-сусідству, – сказала Анюта. – А тепер ні хати, ні Арсена. Та й сам Арсен уже два роки, як з дому пішов.
– А сейчас вернувся і Таїсу шукає, – проінформував Жайворонок. А хтось із ватаги:
– Та не там шукає. У Варчиній ополонці треба…
Не повірила, і в неї само по собі якось вирвалось:
– А хто ж її туди?
– Чи то об’язательно "хто"?
Знала, що так було, але й вірилось, і не вірилось…
А втім, чого лише на цій землі не буває!
Хіба не так?

Григір скрадався балками і ярами, бо у степу – як на долоні. Розбійні ватаги шастають – не трудно й голову підставити під сліпу кулю. А не хотілося. Якщо проніс її крізь усю так звану громадянську війну – то й зараз триматися треба. Тоді не легше було. Раз по раз треба було викидати голу шаблю наперед і врубуватися у ворожу кінноту. Найчастіше червону, а бувало, й білу. А бувало, й зелену, сіру, брудну, обірвану, вошиву, триперну, сифілісну, туберкульозну,

читати