Завантажити

перемоги і випити можна.
– А почему би і нєт? – сказав Жайворонок.

Під осінь 1933 року Кащей Безсмертний залишився без роботи.
Не було вже кого і чого ховати.
В селі вже майже всі вимерли.
А на трудодень працював ще той же старий норматив: за п’ятьох похованих – трудодень, а за трудодень – качан кукурудзи. В сільраді йому сказали:
– Будемо зрізувати ставку. Не виконуєш плану.
– А як я можу? – хотів з’ясувати недавній гробокоп. – Люди не вмирають, бо нема вже кому вмирати, Єлєна Афанасьєвна.
– Раз нема кому – то сам помирай, – відповіла йому.
– Дякую за оцінку мого труда, – зіронізував Безсмертний. – А ти как думав? Ти чем лучший од них? Таке тут почути Кащей не сподівався. До того ж і на гнідого йому харч зовсім одрізали.
– Тримай як хочеш, – сказали. – В нас і своїх нєчем кормить.
Тих "своїх", правда, залишилося, як і колись, дві клячі у конюшні. Худих – аж ребра світяться. А Кащеєва (колись Пахомова) – уже зовсім доходяга. Порожній катафалк ледь тягнула. Тому кучер вимушений був злазити з передка і, поклавши руку на ключицю, іти поряд підводи. Ні періщення батогом, ні навпаки пужалном уже нічого не допомагало. Навіть тоді, коли заганяв оте пужално ( побачив би Пахом!) під хвіст шкапі на добрий лікоть.
– В дих його мамі! – лаявся чоловік, але й це, звісно, лишень частково реабілітовувало його добрий настрій.
– Запам’ятай, якби не я – ти вже давно копита відкинула б. Скажи – в дих його мамі – за таку власть ми з тобою воювали? – іноді казав тварині.
За останній місяць заробив качан кукурудзи і погнав шкапу прямо під сільраду.
– От що! – вирішив, – можеш ним свою щель проткнути, – і поклав качана на стіл перед носом голови сільради.
– А чому саме я? – здивувалася.
– Бо ти – голова члена! А цей качан замінить тобі самого члєна.
Такий пасаж, звичайно, не додав авторитету чоловікові, а навпаки –поглибив між ним і владою непорозуміння.
А тут ще й шкапа здохла.
– Не доглядів! – в’їлися на Кащея.
– Судіть нада! – і негайно зібрали збори.
На тих зборах, по суті, нікого не було. І все ж, вирок спромоглися винести. Як для Кащея – то жорстокий.
Навіть дуже.
Чоловік мав відвезти свого коня на своїй підводі на кладовище сам-самісінький. По–перше, не було кому. А по–друге, не було охочих це зробити.
Кащей примірявся до мертвого коня і не знав, з якого боку до нього підступити.
Кінь – худий.
І він – худий.
До того ж чоловік зовсім не мав сили засунути коня на підводу.
Він бачив, як комсомольці стоять довкруж із іронічними посмішками: "Що ж то вийде?"
Кащей зняв бокову драбину, спер на неї дошку і ледве-ледве почав раменом підштовхувати тушу по дошці. З цим не легко було впоратися, але він пробував. По-іншому не міг. Коли б здумав по - іншому, то наразився б на неприємности, бо добре розумів, що не виконати наказу начальства не має права.
Спочатку кінь осунувся й одразу ж накрив собою Кащея
Замість співчуття – почув … Він знав, що це був навіть не сміх, а насмішка або ж, точніше, глум. Глум над його неміччю, безсиллям, гідністю, котрих у нього, правда, вже давно не було.
Але зараз йому хотілося доказати, що він ще таки…
Ще раз підсунув рамено під коня, напружився і – зрушив тушу з місця.
Важливо, добряче впертися ногами в ґрунт.
І він це зробив. Підбори вгрузли в землю. І тоді він почав, почав випрямлятися усім тілом…
Туша рухалася. Але дуже повільно. Просто-таки по товщині нігтя на мізинцю.
Він ще більше піднатужився – і в очах появились якісь плями, якісь мережива: червоні, рожеві, жовті, навіть сині. Боявся лишень одного – аби в попереку не лопнуло.
Колись його мучив радикуліт, і Кащей побоювався його різкого стусана. Тоді пиши "пропало". Кінь накриє тебе зверху, і ти не дозволиш нікому тебе витягнути з-під нього. Бо не перенесеш уже того болю.
Але, дякувати Богу, в якого він не вірив, кінь поволі-помаленьку посувається уверх і, нарешті, задерши догори нижній кінець дошки, ввалюється на підводу.
– Ху-у-у-у!
– Ну маладєц, старик. Тєпєр шуруй на кладьбіще!
Він і сам знав, куди йому тепер. Тільки не відав як? Накинув навскіс через груди ( як дружба на свадьбі рушника) шлею і рвонув підводу.
Хоч би що.
Ще раз – хоч би на п’ядь з місця.
І ще раз шарпнув – теж саме.
А довкола:
– Давай! Давай! Поднажмісь!
– Він тебе не раз тащив, тепер, бля, ти його!
– Уваж його! По-християнскі, бля, завези на кладьбіще!
Хтось викрикнув:
– Кнутом єво по спінє!
І таки хтось уперіщив!
Та так, що кров зі щоки бризнула!
Це він і побачив і відчув.
Тільки витерся й одразу рвонув підводу так, що та з місця зрушила.

Везли кінську тушу порожнім селом. Ще недавно – не довезли б. Люди розірвали б її, як вовки. Не дали б нікому довезти. Ніякій охороні. Кащей це знав

читати