Завантажити

Тому постукали в двері селянина досить обережно.
Потім ще раз.
– Хто? – спитав захриплий голос в сінях.
– Ми з лісу, батьку. Якщо повірите – пустіть до хати. Бо промокли й змерзли, – тихенько Ворона.
Надворі дійсно почало мжичити.
Чоловік, який ішов і повз на ліктях од Бугу до Берліна, повірив і брязнув засувом – двері відчинилися:
– Заходьте.
Зайшли, перед тим ретельно повитиравши підошви в сінях.
– Слава Україні!
– Героям слава!
Фронтовик запросив "героїв" сісти. Ті подякували й сіли.
– Може б, вам молока спражити? Як не як, ви з дороги.
"З дороги" ніби зніяковіли.
– А може б, щось міцніше…
– Я то міг би, але ж… але ж наскільки мені відомо у вашому товаристві це не заведено... – фронтовик зиркнув на Ворону. – Ви ж не якісь там москалі. Але ж…
– О ні-ні, то я пожартував, – спохватився Ворона, бо одразу зрозумів, що дав маху.
Яровий докірливо зиркнув на нього, але так, щоб старий хазяїн не бачив. Та й чи, власне, старий? Чоловікові усього під п’ятдесят. Та й, видно, не з боязких, бо на солдатській гімнастерці іноді носив медаль за відвагу. А це – найвища нагорода для рядових воїнів.
– А за віщо то вам? – ткнув рукою на медаль Яровий.
– За взятіє рейхстагу, козаче. – Чоловіка не треба було просити і він пішов далі: – Я теж в отих (і він показав на руки) ніс прапор. Тільки не доніс.
– А то ж чому?
– Бо треба було передати.
– Кому?
– Грузинові, – зиркнув якось ніби з-під лоба. – А потім ще й рускому.
– А навіщо рускому?
– Бо українцеві не мона9 було. Біля Єгорова і Кантарія був ще українець Олекса Берест.
– І?
– Вони всі разом чіпляли прапор, але Береста ніхто не згадує.
– Чому?
– Бо він – українець.
– А що, українців не можна згадувати? – допитувався Ворона.
– При добрих справах – не можна. Тільки – при поганих. До прикладу, українець, завскладом на фронті, ділить сало по такій смужечці, як папіросний папір, аби всім стачило, – і в такий спосіб, виявляється, робить усім погано. Скупим обізвуть. Кацап за два дні з дружк?ми все проп’є – cкажуть: «Розгільдяй, но хароший».
Ворона сміється. Видно, задоволений. А Яровий задумується.
– Або, як Дніпро коло Київа форсували. Набрали українців з навколишніх сіл і нема на чому на той берег. Всім є, а новобранцям – нема. Скаржаться Жукову, а він: "Пускай тонут! Мєньше в Сибір будєт вивозіть". Та ще й видають на трьох одну "трьохрядку"10. Хочеш мати – чекай поки двох перед тобою вб’ють.
Ворона вже не сміється.
– Або ж, до прикладу, теперішні часи. Українця, скрученого колючим дротом, кидають у криницю і кажуть, що він ще й винен. Як у Ярчуках… Та хіба тільки там?
Ворона одразу спохмурнів.
– Як це розуміти? – питає.
– Як хочете, так і розумійте. Хіба не відомо, що самі злочинять, а на інших звалюють?
Ворона тягнеться рукою до автомата, але Яровий непомітно перехоплює йому руку:
– Не чіпай!
А до фронтовика:
– Де Олеся?
Батько – ошелешений.
Спочатку вирячив очі, здається, ніби починає розуміти.
– Де Олеся? – кричить Яровий, мерщій вихоплює з-під поли фінку і засовує в живіт Вороні. Той аж присідає:
– У-у-у! Свол…
З-за пазухи витягує пілотку із червоною зіркою і – на голову Вороні.
– Негайно знайдіть доньку і тікайте!

– А куди ви втекли? – питає слідчий.
– Разом із ними, – відповідає підсудний.
– І до кого?
– Якби я вам почав розповідати, куди мене носило, – нам би й ночі не вистачило.

Періщив дощ і було вже доволі темно.
Чи то від дощу, чи вже й споночіло.
Троє сірих постатей скрадалися лісом.
Нарешті сіли перепочити.
Здається, під дуба. Тут було затишніше. І, головне, дощ не падав прямо на голову.
– У нас – два автомати. В разі чогось ми повинні ними вміти користуватися.
– Для мене – то не проблема. Я навіть німецьким володію.
– А Олеся?
– А Олесі навіщо?
– Ми не знаємо, як усе повернеться. Треба бути готовим до всього.
– А вони можуть за нами вислати погоню?
– Вони все можуть. Те, що вони побачать у хаті, – їх дуже знервує.
– Ще б пак, усім стане відомо чия то робота?
– Та вже й так давно відомо, – чути дівочий голос.
– Не розумію одного, – виголошує охриплий бас, – як то ти , козаче, так передумав? Тобі ж з нами не вельми солодко буде тепер, а так жив би собі безпечно і харчувався енкаведистськими харчами…
– Не зовсім, батьку, – заперечує йому молодий голос. – Якби ми розправилися з вами і дочекалися їх – я певен, вони і нас, тепер уже як "бандер", на місці би й постріляли.
– А то ж навіщо так жорстоко?
– По-перше, то було б переконливо, а по-друге, замели б сліди. Що їм два чоловіки! Вони можуть сотню виставити під свої кулемети. Як у задибському лісі.
– Так тож були бандерівці.
– Які там бандерівці. Спочатку ходили і грабували села, під

читати